Бабуся Євдокія вже давно не спала, хоча сонце ледве визирнуло на краю села, простягнувши боязко до землі свої скупі тремтливі промінці. Весна навколо ступала нерішуче, ніби боячись опинитися у пеклі війни. 

Уже кілька днів, як після натиску українського війська московська орда втекла у білоруські ліси, плутаючись між підбитою військовою технікою, спотикаючись через глибокі вибоїни, окопи, безсило огризаючись смертоносною зброєю. Жінка за місяці ворожої окупації звикла до вибухів, від яких здригалася хата. На початках боязко схоплювалася, незважаючи на болячки, бігла в льох. Добротно збудований, з міцним дахом, він був надійним захисником, навіть сусіди ховалися. 

У ці неспокійні години старенька із сумом поринала в спогади, згадуючи розвіяну війною по світу свою рідню: роботящого, надійного чоловіка, колишнього далекобійника, біженку дочку-заробітчанку на португальських плантаціях, онука-воїна, який пропав безвісти в бою пів року тому. Клята війна спустошила рід, залишивши лише її, зболену літню жінку. 

Розрадою від душевного неспокою й самотності час від часу була ровесниця, сусідка бабусі Євдокії, оселю якої знищили чужинці. Вони, озвірілі, відчуваючи свою близьку загибель, знищували все, роками нажите людьми. Коли стихало, жінки виходили з укриття, від побаченого хапалися за серце, темніло в очах. 

Хатину Євдокії, ніби великим ножем  розкроїв російський снаряд навпіл, залишивши одну кімнатку та комірчину із загрозливо навислою стелею. На місці хліва тліли обвуглені дошки, у всіх закутках подвір’я лежала пошматована черепиця. Добре, що напередодні війни, не даючи ради доглянути, продала корову. 

Не вціліла й ошатна літня кухня, лише витримала піч. Стояла на кам’яній основі, тримаючи на собі пряму, стрімку, мов статую, нероздільну свою частину – високий цегляний комин. Пів віку тому її змайстрував літній непоказний майстер. Працював завжди в доброму настрої, не поспішаючи, дбайливо, обережно, як живу істоту, клав цеглину до цеглини, наспівуючи забуті українські пісні. Піч вдалася міцною і щедрою на тепло. 

Якось, перебираючи домашні речі, стара Євдокія знайшла перекидний календар і спохватилася, глянувши на числа місяця: «Ой, Господи, до Великодня залишилося мало днів, а з чим празникувати?!». 

Ніч видалася неспекотною, Євдокія перекидалася з боку на бік, роздумуючи, згадуючи колись радісні величні свята з апетитною паскою, службою в церкві, родину за святковим столом. За свій довгий вік жінка, як найкраща майстриня на селі, випекла безліч празникових смаколиків, без яких не обходилося жодне весілля чи інші святкові події. То як же зустрічати Великдень без святкового хліба – паски? Своїми намірами поділилася з кількома літніми односельцями, залишеними одинокими без страху в окупації.  

Заворушилися люди, зносячи до бабусі все, що мали, для приготування тіста, допомогли приїжджі вогнеборці. Настала зворушлива мить, коли охайно одягнена, повеселіла майстриня взялася до роботи. З осяяним таїнством обличчям, що й зморшки десь зникли, помолившись, готувала тісто за лише їй відомим рецептом. Не сиділи без роботи й помічники, навели  лад, наготували дров. Ось уже весело запалахкотіла рум’яним вогнем піч, потріскували навперебій поліна, комин поважно попихкував димом, немов вранішній туман, піднімався ввись у чисте небо, навколо розносився знайомий запах тепла й затишку. 

З нетерпінням очікували мешканці села тієї миті, коли Євдокія створить плід своєї пекарської майстерності. Їхні погляди зосередилися на вправних, трішки тремтячих від хвилювання і тривоги (чи ж вдалася?) жіночих руках, що обережно виймали з розпашілої печі, клали на припічок рум’яні булки. На гладеньких голівках випічки гралися сонячні зайчики, немов стверджуючи, що паска пухка і смачна.  

…У великодню неділю священник із сусіднього села освятив паску у вцілілій серед руїн капличці. Куштуючи освячений хліб, земляки дякували бабусі Євдокії за випічку, «що танула в роті», як у мирні часи.  

Збентежена Євдокія зустріла на дорозі військових, які проїжджали на фронт, з щирою вдячністю вручила їм освячену паску. Щоб кожен захисник покуштував скибочку великоднього хліба та потепліли їх мужні серця згадкою про свою рідню. «Хтозна, може,  чиясь мати, дружина чи бабуся пригостить, дай, Боже, і мого онука», – подумала. 

Мовби не було хвороб, старості й болячок – майстриня  Євдокія легкою ходою поверталася на своє зруйноване обійстя. Йшла повз розвалини будівель, глибокі вирвища, обвуглені, скалічені садки – чорну пам’ять злодіянь «визволителів». Попри це, земля оживала, народжуючи на узбіччях тендітну молоду траву, наповнюючи силою бруньки на вцілілих деревах. Квітневий місяць впевнено ступав у зруйноване село, ніс світлий, оповитий таїнством Великдень, долаючи смерть, принесену війною, зміцнюючи віру в перемогу. А біля каплички змучені окупацією люди радісно вітали одне одного: «Христос воскрес! Воістину воскрес!». 

Григорій ВОЛЯНЮК  
с. Борсуки на Лановеччині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували