То ж тепер, в час вседозволеності, відкритості, нестабільності та зла, коли моральні норми не цінуються, як раніше, хотілося би повести мову саме про мистецтво мовчання, яке є сильним виражальним засобом і використовується у повсякденному спілкуванні. Йдеться про ситуацію, коли мовець мав би чи міг би говорити, але він цього не робить. Адже смислове навантаження останнього біблійного повчання очевидне: в одних ситуаціях слід мовчати, в інших настільки ж необхідно говорити. Потрібне слово має бути сказане вчасно, і хто не дотримується цього правила, той багато втрачає. 

Розпочинаючи розмову, скажу, що вміння говорити має поєднуватися з умінням, коли необхідно помовчати. Про шкоди, що їх довершує язик, читаємо у Св. Письмі Старого Завіту: «Удар батогом залишає смугу – удар язиком ламає кістки. Від гострого меча полягло багато, але не стільки, скільки впало від язика» (Сир. 28, 17–18). Та й Христос навчав: оскверняє людину не те, що входить в уста, а те, що виходить із уст людини. Бо скільки зла засіває по житті нестриманість нашого язика! І скільки миру, добра родить, коли ми ставимо загорожу на уста свої і знаємо, коли треба говорити, а коли мовчати. 

Колись у далекому дитинстві наші матері учили нас говорити, і радості їхній не було меж, коли ми вимовляли перше слово. Тепер неосяжна мудрість для нас – навчитися не говорити без потреби, навчитися мовчати, навчитися говорити красиво і тільки те, що приносить користь людині. 

Зенон з Кітіона, основоположник філософії стоїцизму у Древній  Греції, пріоритетність мовчання виводив із того, що у нас два вуха і один язик. У такому співвідношенні вони нам дані, щоби більше слухати і менше говорити. Помістивши зуби перед язиком, продовжує цю думку інший грецький філософ-мораліст Плутарх, природа тим самим, дала розуму віжки, щоб приборкувати нашу балакучість. 

Тому виникає питання: чому так багато людей страждають балакучістю, нетриманням мови, коли вигідніше і гідно помовчати. Якщо говорити про радянський і пострадянський часи, вирішальне значення тут має падіння духовної і мовної культури порівняіно з тим, що було до більшовицького перевороту. Разом із культурою мови в минуле відійшло пов’язане з нею і мистецтво мовчання. 

В усі часи людство хвилював стан духовності окремої індивідуальності і суспільства загалом. Вища ступінь мистецтва говорити – вміння мовчати. Багато великих  підкреслювали необхідність спеціального навчання мистецтву мовчати. Про Сократа розповідають, що до нього в Афіни одного разу прибув молодий чоловік, щоб опанувати красномовство. Сократ, переговоривши, зажадав з нього подвійну плату за навчання і пояснив це тим, що юнака доведеться учити не лише говорити, але і тому, як мовчати і слухати. Ті з сучасників Плутарха, хто отримав благородне і по-справжньому царське виховання, також спочатку вчилися мовчати, а потім говорити. Така висока релігійна і філософська оцінка мовчання має більш ніж двотисячолітню традицію. Адже Ісус Христос, перш ніж виголосити знамениту Нагірну проповідь, сорок днів провів у пустелі в повній самоті. Будда довгі роки перебував у відлюдництві. Мухаммад, володіючи полум’яним красномовством, усамітнювався в печері Хіра поблизу рідного міста Мекки, де вдавався до посту і благочестивих роздумів.  

Розповідають, що якось преподобний неграмотний Павмо, мешканець єгипетської пустелі, прийшов до одного книжного учителя й попросив навчити його деяких псалмів. Урок почався з першого вірша 39 псалма. Учитель прочитав лише перші рядки: «Пильнувати я буду дороги свої, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої». 

– Досить! – сказав Павмо. – Цього мені вистачить. 

Коли через пів року учитель зустрів його і запитав, чому той не приходить вчити псалми, преподобний Павмо відповів: 

– Я не вивчив ще першого уроку. 

Минуло дев’ятнадцять років, один із ченців запитав його, чи вивчив він, зрештою, урок про мовчання уст. Святий відповів: 

– Тільки недавно почав із Божою допомогою виконувати те, про що в псалмі написано. 

Так святі отці пізнавали, скільки світла і небесної благодаті сходило до їхніх сердець у час мовчального подвигу. Цей час не змірювався годинами чи днями, а літами. У постах, молитвах і мовчанні їхні серця прозрівали, і вони могли споглядати невидимий духовний світ, долі людські, чути голоси з неба. 

Безліч благ бачив у мовчанні Софокл. В очах Плутарха воно настільки затьмарює свою протилежність, що, на його думку, говорити ми вчимося у людей, а мовчати – у богів. У мовчанні древні бачили щось благородне, величаве, священне і тому закликали гамувати неприборкану спрагу говорити. 

Серед інтелігентів, що пережили репресії 30–40-х років минулого століття, побутував вислів «фігура умовчання». Для багатьох чесних і порядних людей вона була єдино можливою лінією поведінки, яка давала хоч якісь шанси на виживання фізичне і етичне. Ось один із прикладів. У жовтні 1930 року в Києві так звані «недобитки українського буржуазного націоналізму» хоронили Олену Пчілку. Не грав оркестр, не було промов. Пролунала тільки одна фраза, коли Михайло Грушевський, першим кинувши грудку на труну в ямі, сказав: «Хай буде земля тобі легка». Слів більше не було, а тільки могильна тиша, що підкреслювала підневільне становище українства в срср. 

Правда, мовчання може бути випробуваним засобом приховання дурості і некомпетентності. Так, нероба ніколи не помиляється, а мовчун – лише якщо заговорить. Дурень, що уміє глибокодумно мовчати, може видатися навіть за розумну і знаючу людину. 

А ще  часто балакучість, невміння тримати язик за зубами породжуються звичайними людськими слабостями. Багато говорять ті, хто мало знає, хто не уміє думати. Балакучі, як правило, люди недалекі, посередні, які не підозрюють, що в окремих ситуаціях мовчання буває красномовнішим за всякі слова. Ще Аристотель підмітив, що в короткого розуму – довгий язик. Базіки часто пихаті, для них не чуже прагнення до самоствердження, а оскільки вони не здатні обдумувати свої думки, то постійно їх декларують. «Скільки дурниць, — сказав свого часу Вольтер, — говориться людьми лише з бажання сказати що-небудь нове». 

Під час дипломатичних, ділових та інших переговорів виграє той, хто уміє робити паузу. Цю істину добре засвоїв генерал де Голль. Зазвичай він давав партнерові можливість говорити, а сам висловлювався дуже скупо, в той час, коли слова набувають особливої ваги і значення. Розрахунок його був бездоганним, оскільки мовчання дає більше психологічних переваг, ніж багатослівність. Але цей прийом не виправдав себе єдиний раз за всю дипломатичну кар’єру генерала: у грудні 1944 року в переговорах, які він вів із Сталіним. Психологічну дуель він програв лише тому, що Сталін у ще  більшій мірі володів мистецтвом непроникного мовчання. 

Латинська приповідка «КВІ ТА́ЦЕТ, КОНЦЕНТРІ́РЕ ВІДЕ́ТУР» — «ХТО МОВЧИТЬ, ТОЙ ДАЄ ЗГОДУ» має відповідники у багатьох мовах. Але і мовчати не завжди доцільно. Так, дуже образливим для людини є мовчання, коли вона не отримує відповіді на привітання, запитання, звернення, побажання тощо. Таке негативне мовчання антиетикетне. Воно є знаком ігнорування людини, зневажливого до неї ставлення, небажання підтримувати контакт. 

Навмисне мовчання вважалося і вважається ознакою хитрості та недоброзичливості. І це зрозуміло, оскільки мовчуни ніколи не говорять відкрито, чого хочуть і про що думають. Крім того, мовчання може стати перешкодою на шляху виявлення розуму. До наших часів дійшов давній анекдот, коли молодий чоловік під час диспуту зберігав наполегливе мовчання. До нього підійшов один із сперечальників і в таких словах оцінив його поведінку: «Якщо ти дурний, то тримав себе розумно. Якщо розумний, то безглуздо». 

Тож вихована, порядна людина повинна уміти тримати язик за зубами. Але цей же язик має бути напоготові кожного разу, коли потрібно поставити на місце негідника, що зарвався, чи високопоставленого чиновника або дрібного хулігана. Правда, щоб так вчинити, окрім розуму і чесності, тут буде потрібна ще і мужність і відвага. Отже, всьому свій час. Час, коли належить мовчати, і, навпаки, коли мовчання ганебне, дорівнює зраді, співучасті в злочині. 

Відомо, що йоги дуже уважно ставляться до тіла і думок. Але мало хто знає, що ще уважніше вони ставляться до мови і мовлення. Звичайно, можна не цікавитися йогою, однак їхні аргументи на користь ідеальної грамотності знати не завадить. Так, у буддистській психології стверджується, що основною причиною втрати енергії є мова. Тому у Ведах порожні розмови вважають однією з основних перешкод на шляху духовного і матеріального прогресу. У ведичній цивілізації кожну людину навчали дуже уважно стежити за своєю мовою. Мова визначає людину. Перший раз ми оцінюємо людину за тим, як вона говорить. Поки людина не заговорила, її важко пізнати. Дурня від мудреця можна відрізнити, коли він заговорить. Мова має дуже сильну енергію. Фахівці, що володіють тонким баченням, кажуть, що люди, які спілкуються матом, звертаються до інших грубо і образливо, — у певному місці тіла тут же отримують чорну пляму, яка через рік-два може перерости у серйозне захворювання. 

У давньоіндійському епосі «Махабхараті» говориться, що якщо ви щось запланували, щось хочете зробити, нікому про це не кажіть. Бо як тільки ви про це сказали, на 80 відсотків зменшується ймовірність, що це відбудеться, особливо якщо ви поділилися з заздрісною, жадібною людиною. Інше просте правило, пов’язане з мовленням: якщо ми зробили комусь щось гарне і похвалилися цим перед іншими, то в цю мить ми втрачаємо позитивну карму і всі плоди чесноти, які заробили цим вчинком. 

Уміння говорити і слухати ґрунтовно вивчають у всіх східних бізнес-школах. Навіть у кримінальному світі, щоб піднятися в бандитській ієрархії, потрібно вміти контролювати мову. Там з глибоким розумінням цитують вислів Будди про те, що слово може вбити людину. Найбільш успішні ті люди, які приємно говорять і вміють контролювати свої слова. На Сході людина, яка не може контролювати свою мову, вважається дуже примітивною, хоча вона може бути професором на Заході. Адже своєю промовою, лише за кілька секунд, ми можемо зіпсувати собі карму на кілька втілень. Три хвилини гніву можуть знищити десятирічну дружбу. 

І ще. Ми повинні навчитися не критикувати. А вже коли критикуємо, то важливо, щоб критика не стала змістом і ціллю. Важливо пам’ятати, що якщо ми когось критикуємо, то ми беремо негативну карму і погані риси характеру цієї людини. Так діє закон карми. І так само ми переймаємо риси тієї особи, яку ми хвалимо. Давно помічено, що ми переймаємо якості тієї людини, про яку думаємо і, отже, говоримо. Тому навіть західні психологи радять думати і говорити про успішних і гармонійних людей. 

Високий рівень людини визначається тим, що вона спокійно і з розумінням вислуховує критику на свою адресу. Тому є ще один рівень нашого мовлення — навчитися сприймати критику. Адже одна з властивостей розуму — виправдовувати себе. І в даній ситуації повинно діяти правило розумного мовлення — перед тим, як сказати у відповідь щось різке, порахуйте до десяти. Це може здатися безглуздям. Перший час ви навряд чи зможете порахувати навіть до трьох. Але, з іншого боку, якщо ви відповісте після невеликої паузи, то ваша відповідь буде набагато розумнішою. 

А слово сказане, як і написане, незворотне. Воно крилате, і його, за висловленням Гомера, як птицю, випущену з рук, неможливо зловити й утримати. Німецький поет і публіцист Генріх Гейне уподібнює слово стрілі, яка, розлучившись з тятивою лука, виходить з-під влади стрільця і може завдати тому, хто сказав, непоправної шкоди. Цим пояснюють своє ставлення до мовчання старогрецький філософ Ксенократ і письменник Лев Толстой. Першому належить зізнання: «Шкодувати про сказане мені доводилося, а про невимовлене — ніколи». Другий майже повторив слова філософа: «Якщо один раз пошкодуєш, що не сказав, то сто разів пошкодуєш, що не промовчав». 

І ще скажемо: мовчання, як і молитва, як і піст, є великим засобом здобування плодів духовних. І той, хто став уже на стежину свого внутрішнього оновлення, помічає, як його не тягне в юрбу, в натовп, у громадські скупчення, у легковажне товариство, де бездумно пащекують, судять, створюючи із своїх каламутних словесних потічків повноводу брудну ріку. Адже своїми розмовами, словами, помислами, ми не лише притягаємо до себе ангелів світлих, але і ангелів темноти. Адже кожне вимовлене слово має своє енергетичне забарвлення, свою силу, і якщо воно брудне, грубе, то цей бруд, невидимий нашим оком, висить над нашим життям. Бо, зрештою, якщо ми віримо, що слово молитви доходить до небес, доходить до Бога і молитви нас рятують, то куди ж діваються ті грубі слова? Звичайно, наша грубість, наші осуди – це молитви сатані. І не треба дивуватися, коли за такі молитви дияволові ми одержуємо від нього відповідні винагороди. 

І зрозумілими стають слова Ісуса Христа, який сказав: «...де двоє чи троє зібрані в Моє Ім’я, там я серед них...» (Мт. 18:20). Бо розмови у нашій хаті, на місці роботи про добре, чесне, совісне, чисте, про людяне створюють красиве енергетичне сяйво, що поглинає всю темноту, І якщо такі розмови породжують душевну красу, якщо нам хочеться після цього поліпшити себе — це благо. 

Ось чому не йдіть у сумнівне товариство, не просіть до себе в гості тих, хто охочий патякати. Вам досить і своїх клопотів на плечах, які несете по дорозі життя. Живіть мудро. Говоріть красиво, щоб себе і інших порятувати. Говоріть коротко. Але краще – мовчіть. Адже мовчання нерідко промовистіше наймудріших слів. Бо навіть найкраще слово має меншу вартість за мовчання. І правильно народ каже: якщо добре слово — срібло, то мовчання — золото. 

Потрібно звикнути у всьому бачити милість Бога і замість запитання «За що?» ставити запитання «Для чого мені це?”. Звикнути відкривати рот тільки для подяки, розуміючи, що блаженство ми можемо відчути лише безкорисливо і таємно віддаючи. Адже любов можна відчути тільки віддаючи.  

Тому спробуймо від сьогодні дати собі обітницю, що ми стежитимемо за своїм мовленням і будемо на всіх рівнях прагнути до досконалості. 

Григорій ЖУК 
м. Тернопіль 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували