Головні новиниЖиття громадЕкономікаЄвроінтеграціяЛюдиВійна
ІсторіяКонсультаціїПоради господарямВаше здоров'яРодинне перевеслоЦікавеВарто знати
Підписатися
Всеукраїнська громадсько-політична газета.
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ Передплатити
Всеукраїнська громадсько-політична газета.
Передплатити
Місцеві вибори Коронавірус Новини Facebook Telegram

Чорнобиль змінив її долю

– Чому ж не впізнаю? Ваш голос абсолютно не змінився, – чую у слухавці альт Людмили Василівни. І хоч не бачу, уявляю її такою ж, якою вона була 24 роки тому, коли за велінням долі ми опинилися в одному купе поїзда.

Чорнобиль змінив її долю

– Чому ж не впізнаю? Ваш голос абсолютно не змінився, – чую у слухавці альт Людмили Василівни. І хоч не бачу, уявляю її такою ж, якою вона була 24 роки тому, коли за велінням долі ми опинилися в одному купе поїзда.

2 місяці тому Джерело:

Дорога з Києва до Тернополя неблизька, можна і виспатись. Але ми цілу ніч проговорили. Разом плакали і сміялись, разом заново переживали те, що довелося пережити цій вродливій невисокій на зріст жіночці.  


Життя Людмили Василівни Поліщук ділиться на дві частини: до Чорнобиля і після... Про те страхіття, яке трапилось 26 квітня 1986 року, вона дізналася не із скупих тоді газетних повідомлень чи по радіо. Їй про це сказав її чоловік, який поїхав уранці на роботу – на атомну. 


У Прип’ять вони переїхали з Хмельницького. Місто їм із чоловіком і дітками сподобалося відразу. Спочатку мешкали в гуртожитку, а потім отримали гарну квартиру. І на роботах добрих працювали: Василь – виконробом на станції, а Людмилу, що закінчила торговельний інститут, узяли заступником начальника відділу кадрів відділу робітничого постачання. Їй доручили керувати мережею ринків міста. Отож уранці в суботу схвильований чоловік знайшов її на одному з них: 


– Наказуй, щоб згорталися. Велика аварія на атомній. 


Над Припʼяттю стояв весняний суботній день, люди жваво торгували і купували, ніхто ні про яку аварію не чув. Про яке згортання може бути мова? Тим паче, що на станції і раніше траплялися маленькі аварії, але що до того їм, простим людям? 


А увечері по домівках розносили йод. І вони слухняно його пили, а вранці знову йшли на роботу. До атомної станції рукою подати – з їхнього балкона реактори видно. 


У неділю торгівля була в самому розпалі, коли Припʼяттю поширилася чутка: в місті оголошена евакуація через якісь навчання із цивільної оборони. Тільки дивні то були навчання: людям забороняли брати із собою одяг, лише продукти на три дні, документи і гроші. А в неї навіть паспорта вдома не було, бо оформляла  прописку в нову квартиру. Так і поїхала – в літньому одязі. Хотіла дітям у дорогу куртки взяти, але міліціонер вирвав з рук: не можна.  


– Казали людям, які сідали в автобуси, що везуть до найближчого лісу, а чомусь їхали до пізньої ночі. Перша зупинка - опівночі, – пригадує Людмила Василівна. – Завезли в село Поліське Поліського району, і місцеві жителі приходили забирати нас на нічліг – хто кому сподобається. Мою сім’ю забрав до себе якийсь чоловік із дівчинкою, якій припав до душі наш Вадик. Уранці господиня того дому, що працювала на заправній станції, прибігла захекана: «Будемо усю живність різати. Кажуть, що все одно не дадуть нічого тримати». Допомагали господарям цілий день, а увечері довелося почути те, що, потім гіркою луною переслідувало повсякчас.


– Навіщо ми їх брали у дім? – казала господиня до чоловіка. – Вони – радіоактивні... 


А потім почалося те, що звалося ліквідацією аварії. Цим треба було комусь керувати. Оскільки начальника не було і ніхто не знав, де він, її, 32-річну, призначили начальником ева¬куаційного штабу. Василь же, як і багато його колег, поїхав на роботу в Чорнобиль – ще з 27 квітня.


Навіть у штабі не володіли повною інформацією. Аж  на початку липня до Людмили підійшов генерал: «Дєточка, вдягни косинку, бо волосся втратиш». 


Штаб у Поліському діяв, як наказували з Києва. Спершу необхідно було вивезти продукти з Припʼяті – людей треба ж чимось годувати, тих, що працювали в Чорнобилі. Людмила Василівна, буваючи в Прип’яті, не обминала нагоди хоч краєм ока поглянути на свій будинок, сподіваючись на швидке повернення. Ключ від своєї квартири вона привезла аж до Тернополя…  


А тоді, влітку 86-го, їх першочерговим завданням було відправлення людей із Поліського. Спочатку вивозили вагітних. Потім поетапно дітей: до року, до трьох і до семи. Їхні діти потрапили у потік тих, хто відʼїжджає – 30 травня. У Києві їх посадили в одеський поїзд і відправили в санаторій. Звичайно ж, батьки дали дітям грошей на дорогу, конверти, щоби писали листи додому. Олі вже було дванадцять років, отож із нетерпінням чекали від неї звісточки про те, як живуть вони із семирічним братиком на Чорноморському узбережжі. Але минув місяць,  другий, а листів не було. Не отримували їх й інші сім’ї. Батьки кинулися шукати, обдзвонювати всю Одесу, та про їхніх дітей ніде не чули. От тоді вони і пізнали всю гіркоту такого звичного раніше слова – «Чорнобиль». 


Аж наприкінці липня від Олечки надійшов лист – кілька скупих, але таких дорогих рядків. Його привіз брат Людмили із Хмельниччини: «Дядю, знайди мою маму і скажи їй, що ми в Євпаторії, без грошей і не маємо що їсти. А Вадимко хворий і лежить в ізоляторі». 


Неважко уявити реакцію батьків. Дорога до Євпаторії виявилася навдивовиж довгою – і не кілометрами, а тими болями і стражданнями, які приготувала їм доля. Але якось і те, що Людмилу не відпускали із зони, поки не знайде собі заміну, і те, що в дорозі важко захворів Василь – про променеву хворобу йому лікарі, які чомусь боялись до них підходити, ще не казали, але категорично заборонили їхати кудись, і те, як від них, людей із зони, сахалися навіть таксисти, – усе це здавалося малим, другорядним порівняно із несподіваним щастям: діти знайшлися! 


А дітей своїх вони відразу і не впізнали. Назустріч їм вибігло хлопʼя в дивовижних шортах – широких чоловічих трусах – і кинулося в обійми: 


– Мамо, мамочко, забери нас додому!  


– Сину, в нас нема дому, – тільки й змогла мовити, пригортаючи до грудей вигорілу від сонця голівку. 


З’ясувалося, що ще в поїзді, ледь від’їхали з Києва, їхня супровідниця, розмальована дівка із міськкому комсомолу, позабирала в дітей усі гроші та конверти і на наступній станції зникла. А діток без документів не прийняла Одеса. Їхній вагон просто перечепили на Євпаторію. 


На гроші, що були, Поліщуки повдягали в літній одяг усіх прип’ятських дітей. Решту купюр залишили вихователям, щоб купували діткам фрукти. Ті щиро обіцяли, але відразу після відʼїзду батьків про свої обіцянки забули. 


Повернувшись у «відчужену» зону, вирішили з чоловіком забрати дітей, щоб нарешті їхня сімʼя змогла жити разом. Людмила Василівна захворіла, її поклали в лікарню. Лікар (львів’янин) тоді єдиний прямо сказав Василеві: «Якщо хочеш, щоб у дітей була мати, вивозь її звідси».  


– А совість у вас є? – почувши про бажання виїхати, сказало її начальство в Києві. – Державі зараз так потрібні кадри, а ви втікати надумали?  


– Нічого не можемо зробити без діагнозу, – розводили руками в Міненерго, де давали скерування.  


– Та я ж власноручно давав підписку, що ніяких довідок видавати не буду, – ще більше дивувався дільничний лікар. 


За третім разом якась добра душа напоумила жінку привезти санітарно-курортну картку з будь-яким діагнозом. Це подіяло – їй запропонували міста України на вибір. Зупинилася на Тернопільщині, тим паче, що в Кременці живуть родичі. Тоді вони з чоловіком вже знали, що в них обох – початкова стадія променевої хвороби. Треба було поспішати влаштовувати хоча дітей. Поїхала Людмила вдвох з матірʼю по Олю і Вадима в Євпаторію, а діти вже й сухі пайки одержали – їх відправляли в Одесу в дитячий будинок. Головний лікар навідріз відмовився відпускати дітей без прописки батьків… 


У Тернопіль переїхали вже вчотирьох – вона з матірʼю, дочка, син. Був кінець вересня. У школі директор відразу на неї накинулася: «Де ви раніше були, що ви за мама?». А в неї і так боліло серце:  і від того, що у Вадика не було першого в житті свята школяра – 1 вересня, і що до цього часу живуть у готелі (приїхали найпізніше, решта прибулих чорнобильців уже порозселяли). З квартирою була окрема історія. 


– Хотіли в Кременець, до своїх, але там із житлом важко, – згадує Людмила Василівна. – Ми з мамою в плач, а нас такий добрий дядечко з облвиконкому втішає: «Нічого, дамо вам квартиру на «Канаді». А ми в ще більші сльози – це ж стільки сюди добирались, а тепер ще в Канаду їхати? Аж потім нам розтлумачили, що то – мікрорайон у Тернополі. 


– Коли після довгих поневірянь ми одержали квартиру, – розповідає Людмила Василівна, – чоловік запропонував: «Віддамо її дітям, нехай роблять тут, що хочуть».  


Давно вже ми поховали нашого батька, виросли діти, але міняти нічого не хочемо – тут ми були такі щасливі, коли, нарешті, відчули свій дах над головою. 


Так, квартиру вони одержували для дітей: чоловік уже був безнадійно хворий, їй ще у вісімдесят шостому лікарі пророкували не більш як рік життя. Доля розпорядилася інакше. Помер Василь у 1996 році, поховали його на Хмельниччині. У могилу чоловіка Людмила Василівна кинула і ключі від прип’ятської квартири – вона добре знала, що назад дороги вже немає. 


У будинку №6 на вулиці Вербицького, який називають чорнобильським, живе 8 сімей із такою, як у моєї героїні, долею. Всі вони дуже дружні – їх зблизило і обʼєднало пережите.


Незважаючи на роки і недуги, Людмила Василівна не спішить на заслужений відпочинок. Відколи стала тернополянкою, є членом обласної та міської рад Спілки чорнобильців, головою ревізійної комісії інвалідів Чорнобиля, а тепер ще й є екскурсоводом у музеї «Дзвони Чорнобиля». І, проводячи екскурсії, розповідає про трагічну сторінку нашої історії не з прочитаних книжок… 


Уже під час першого знайомства ця жінка немало подивувала мене своїм оптимізмом. Здається, вона не змінилася. Бо вже на першій хвилині нашої теперішньої розмови радісно повідомляє: «А в мене вже є правнучка Алісочка». Точнісінько з такою ж інтонацією тоді, у 2000-му, вона розповідала мені про свою трирічну внучечку Аліночку. 


Що ж, життя продовжується… 


Валентина ЖДАН 



 

0
0
0
0


Підписуйтесь на наш канал
Фермер повернув свій Rolex через 50 років після того, як годинник з’їла корова
95-річний Джеймс Стіл носив свій годинник, аж поки 1974 року, коли ремінець відірвався і одна з його корів навіть не помітила, як проковтнула цінну річ. Фермер вважав, що годинник врешті-решт «знайдеться», тобто корова «віддасть» його природнім чином, але цього не сталося… І Джеймс Стіл купив собі новий Rolex.
11 годин тому
Корисні копалини Тернопільщини оцінили в $14 млрд
Журнал «Forbes Ukraine» порахував вартість крисних копалин у регіонах України. Згідно з їх даними зaгaльнa вaртіcть кориcних копaлин Укрaїни cтaновить $14,8 трлн. При цьому понaд 70% зaгaльної cуми припaдaють лишe нa три облacті – Донeцьку, Дніпропeтровcьку тa Лугaнcьку. В зaгaльній вaртоcті кориcних копaлин 62% зaбeзпeчує кaм’янe вугілля, 14% – зaлізнa рудa, кожeн з інших aктивів – мeншe 5%. Зaгaльний обcяг кориcних копaлин – 111 млрд тонн.
11 годин тому
Нова грантова програма для малого та середнього бізнесу
Мінекономіки оголосило про нову грантову програму для українських підприємців. Гранти будуть надаватися бізнесам з експортним та інноваційним потенціалом, які працюють у секторах переробної промисловості, креативної індустрії та інших галузях. Учасники програми можуть отримати по 40 тисяч євро.
12 годин тому
«Українська держава має три небезпеки: російська агресія, корупція і український електорат»
Україна відновила свою незалежність в 1991 році, але через відсутність національної еліти, до влади в незалежній державі прийшла колоніальна адміністрація, складена з проросійських комуністів і комсомольців, для яких Україна була тимчасовим явищем. Україна для них – не Батьківщина, а лише територія і населення для пограбування.
12 годин тому
Досвід роботи ЦНАПу Чорткова переймали представники з усієї області
До Чорткова завітали представники центрів надання адміністративних послуг з усієї Тернопільщини, щоб перейняти досвід роботи місцевого ЦНАПу та дізнатися про доступність адміністративних послуг для людей з інвалідністю. Про це повідомили на сайті Чортківської міської ради.
16 годин тому

Головне про коронавірус:
Останні матеріали
Більше статей


РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
Тернопіль, вул. В. Чорновола, 1
Допускається цитування матеріалів без отримання попередньої згоди hospodar.ua за умови розміщення в тексті обов'язкового посилання на hospodar.ua - Сільський Господар. Для інтернет-видань обов'язкове розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовані статті не нижче другого абзацу в тексті або в якості джерела. Порушення виняткових прав переслідується Законом.

Сільський Господар © 2023
Політика конфіденційності
Допускається цитування матеріалів без отримання попередньої згоди hospodar.ua за умови розміщення в тексті обов'язкового посилання на hospodar.ua - Сільський Господар. Для інтернет-видань обов'язкове розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на цитовані статті не нижче другого абзацу в тексті або в якості джерела. Порушення виняткових прав переслідується Законом.