Ігор Бурак – уродженець Рожанівки, що належить до Товстенської громади, разом з іншими фронтовими волонтерами з перших днів війни з північним агресором часто буває на Сході, де точаться важкі кровопролитні бої. Там ми втрачаємо не тільки цінні історичні свідчення, а найголовніше – людей, будівничих і захисників демократичної України. Допомога нашим військовим і потерпілим від агресії ерефівців украй потрібна в усьому – в забезпеченні транспортом, генераторами, дронами, тепловізорами... 

   – Ігоре, Ви багато років працювали в Португалії, Канаді, Англії. Мабуть, для Вас там було спокійне життя з непоганими заробітками. 

 
   – Але війна змінила його, як і мій світогляд. На чужині в мені з′явився якийсь внутрішній механізм відчуття вітцівщини, коли інакше не можеш без того, щоб не допомогти, підтримати, або якось спричинитися до потреб  на рідній землі. Знаю, скільки молодих людей загинули, скільки отримали інвалідність, важкі травми… І коли за допомогою звертаються командири бойових підрозділів, рядові бійці, земляки, я радію, що стаю одним із тих, хто може допомогти. 

– Війна змінила багатьох, очевидно, і Вас… 

– Коли я працював у португальській родині, господарі мене запитували, чому я так не поважаю росіян. Я відповідав, що це неможливо пояснити, бо ця нація породжує зло, ненависть. І коли я все це бачив і чув з розповідей своїх рідних, то у мене негативне ставлення до русні вкоренилося надто глибоко. А ще  завжди пам’ятаю уроки свого незабутнього вчителя – Миколи Анатолійовича Білінського. На уроках історії він сформував у наших серцях таке почуття патріотизму, що  дівчата (підкреслюю – дівчата!) ще у 1987 чи 1988-му році привезли зі Львова в наше село жовто-блакитний стяг! 

– Пане Ігоре, чи пам’ятаєте події 2013–2014-го років? 

– Звичайно, я тоді приїжджав додому і переживав розстріли майданівців. Ціна життів Небесної Сотні величезна, а біль, який тепер назавше не тільки у серцях їх рідних, але і в кожного з нас – неймовірний! Як вічний біль моїх односельців за полеглими захисниками з мого села – Котузяка та Безкоровайного. 

– Як починався Ваш шлях на Схід? 

– Моя перша поїздка відбулася 3 березня 2022 року. Я їхав із волонтерами від Чортківщини – процесом керував міський голова Віктор Шматько. Це був сьомий день повномасштабної війни. Повернувшись з Англії, я, чесно кажучи,  не знав, як мені себе проявити в Україні. Як військовозобов’язаному, можна було йти до лав бійців на фронті, а як волонтеру – треба було допомагати їм. Але вже після першої поїздки на Схід зрозумів, що у кожного з нас буде своя передова. 

Отже, 3 березня двома бусами ми поїхали на польський кордон забирати допомогу, яку для фронту мені адресували друзі з Великобританії. А вже 5 числа ми їхали на Чернігівщину у 58-у бригаду, очільник якої відрядив нашого земляка з Головчинців по допомогу. Те, що я побачив у підрозділах, мене дуже вразило: не було зв’язку, амуніції, відповідних фортифікаційних засобів. Ми побували в Гостомелі, Бучі, Ірпені. Знімали на відео жахливі руїни, чимало убитих – можливо, знадобиться для історії, якій засвідчимо звірства москалів над мирними жителями того краю. 

У Гостомелі зустріли землячку із села Поділля, яку забрали додому. Вона багато розповіла про мародерство ворога, про знущання над людьми, розстріли за найменшу неуважність у розмові з агресором. 

– Якось я побачила документальну стрічку «Зима у вогні». Це про тих хлопців, які під час Майдану з відеокамерою брали інтерв’ю, знімали важливі кадри, аби їх побачили люди з інших країн. 

– Але в кожному регіоні є свої герої, які прагнуть бути корисними своїй державі. У Чорткові, наприклад, я познайомився з Яною, Лесею та Ігорем. Завдяки їм створена громадська організація, яка з 2014-го  допомагає не тільки бійцям, а й переселенцям. Я з ними також їздив на Схід, взявши ініціативу в свої руки і накреслюючи можливі напрямки. З часом перейшли на доставку фронтовикам автотранспорту і дронів уже власним фондом «Дух єднання – фундамент перемоги!».  

– Кого ще можете згадати? 

– Повірте, кожного волонтера чи бійця з Устечка, Дорогичівки, Головченців, Свидови, Кошилівців, Поділля, Товстого, Берестка, Лисівців, інших сусідніх сіл. У моїй рідній школі (директор Марія Окопняк) педагоги та учні активно плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки. У Товстенській лікарні (головна лікарка Уляна Гуменюк) готують вареники, голубці, печиво. Окремо вдячний своїм знайомим волонтерам із Дорогичівки – Степану та Володимиру Бабиним. Ми організували благодійний фонд для  забезпечення фронтовиків дронами, тепловізорами, машинами… 

– Пригадайте, де Ви ще побували з волонтерською місією.  

– Були на Сумщині, на Донеччині, в Куп’янську, Ізюмі, на Запоріжжі в Горіховому, зрештою в багатьох інших регіонах, де нас чекали по важливих потребах. Днями до мене телефонували з військової частини за генератором. Інше прохання – тепловізійний дрон. Нині продуктове забезпечення вже налагоджене, але технічне, зброєве – ще бажає кращого. Хоча, пригадую, під Бахмутом нам скаржилися свого часу бійці, що 18 днів воювали упроголодь… На щастя – минулося. 

– Ігоре, як контактуєте з друзями, постачальниками? 

– Є соціальні мережі, мобільні телефони. Найтісніші зв’язки з керівниками господарств Товстенської громади, зі старостами сіл. Вдячний за розуміння Віталію Лую («Ель Гаучо»), Володимиру Ландяку («Маяк»), Миколі Долотку («Золота нива»), голові Товстенської селищної громади Івану Проданику, шипівським волонтерам, Руслану Глові зі Свидови, Сергію Головацькому із Товстого, які завжди готові до поїздки на Схід. 

– Рада, що поруч із Вами люди, які розуміють Вас, військових і наближають перемогу над рашистами.   

Ольга ЛИЧУК, 
спеціальна кореспондентка «Сільського господаря»  
у Чортківському районі  
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували