Тож яким був наш поет як звичайна людина? Чим жив? Що любив, а що ненавидів? Коли радів, а коли сумував? Якими були його уподобання, характер, вдача? Відповідь на ці запитання найповніше дають про нього спогади його ж сучасників. Подаємо тут декілька з них, які оповідають нам лише про один епізод із життя Тараса Григоровича… 

Хто такий Пантелеймон Куліш – знає навіть і пересічний старшокласник. Бо творчість цього письменника – то вже класика, і Кулішеву «Чорну раду» вивчають нарівні з Шевченковим «Кобзарем». А от хто така Ганна Барвінок? Тут той, кого запитають, може задуматися. А це – Олександра Білозерська, дружина Пантелеймона Куліша, сестра українського громадського та літературного діяча, журналіста Василя Білозерського та українського фольклориста й етнографа Миколи Білозерського. Вона українська письменниця, що творила під прибраним ім’ям Ганни Барвінок. Ще один її псевдонім – А. Нечуй-Вітер. Своєю літературною творчістю, невтомною, наполегливою працею в науковій, освітній, громадсь-кій діяльності ця жінка зробила значний внесок у розвиток української літерату-ри та в справу збагачення української літературної мови.  

Отож  після Різдва 1846 року Тарас Шевченко вибрався до поета Віктора Забіли, а від його поїхав на вінчання свого друга Пантелеймона Куліша з сестрою Василя Білозерського – Олександрою. Весілля молодята зіграли 24 січня 1847 року в родовому маєтку Білозерських на хуторі Мотронівка Борзенського повіту. У ролі старшого боярина якраз тоді і виступив молодий національний геній – Тарас Шевченко, найкращий друг старшого брата нареченої – Василя. Саме він у церкві тримав над молодим вінець.  

Надалі Ганна Барвінок підтримувала дружні контакти з Тарасом Шевченком і залишила про нього спогади, які зачаровують багатющим фактажем, дивовижною милозвучною й колоритною українською мовою. Не кажучи уже про те, якою цікавою постаттю виявилася сама пані літераторка.  

Тоді, на весіллі,«прекрасна блондинка», «молода княгиня» Ганна Барвінок навік підкорила великого поета, якого вразила її дівоча краса, чудовий голос. Ось спогад письменниці, у якому вона згадує конкретні факти першого знайомства з Тарасом Шевченком: «Куліш згодом поїхав у Київ до Шевченка та приєднав його бути старшим боярином. Привіз відтіль і сестру Надєжду. Вона там була заміжжю… Перед весіллєм за три дні приїхав й Шевченко. Сі три дні ми дуже приємно пробавилися. Він маму нашу дуже полюбив. Вона навдивовижу знала добре народні пісні. Се йому, як маслом по серцю... Співали ми з ними вкупі: «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя». Здається, це його любима пісня». 

Загалом у великій українсько-козацькій родині Білозерських Т. Шевченко почувався затишно, багато співав і жартував. Така тут була аура. На самому весіллі між Шевченком, гістьми і Кулішем розігралася весела інтермедійна сценка: «По вечері, – згадує Ганна Барвінок, – як од’їзжали гості, вся публіка й старший боярин Шевченко підійшов прощатися до мами, а потім й до молодих. Та до молодої обернувшись й каже: 

– Чи се царівна, чи королівна! Се не царівна, не королівна, а се Мотрони Василівни дочка Олександра. 
Звісно, у мами при сіх речах й ушки засміялись. 

А Куліш, поруч стоячи, каже: 

На чужий коровай очей не поривай, а собі дбай. 

Публіку така сцена дуже оживила, розсмішила… 

Молода ж тим часом зняла з голови Fleur d’orange і подала на спомин старшому своєму боярину – Шевченкові. Публіка вся була в незвичайному збудженому настрої, бо й веселого і в українському дусі не бачили весілля…». 
Тієї сцени і співу того Ганна Барвінок до самої смерті не забула і ще 26 лютого 1911 згадала про цей епізод: «Коли ти бувало, заложивши руки за спину, мигтиш по хатах, співаючи свою «Зіроньку», ми забували тоді про те, що ми на землі, – тепер по всяк час те я пам’ятаю… Те віднеслось в далечінь, а і досі твоя пісня почувається чулою».  

Тож як Тарасу Шевченку припала назавжди до серця «молода княгиня» Олександра, так і сама Ганна Барвінок носила в собі невичерпну любов до великого поета. Це було високе доньчине почуття до батька. Наступна «Згадка про Т. Г. Шевченка» – своєрідна поезія в прозі, написана Ганною Барвінок 1877 року, але вперше опублікована аж на початку 1900-х завдяки старанням Бориса Грінченка, якраз і є яскравим свідченням саме такої любові між цими двома непересічними постатями.  

«Татуню дорогий! – писала Барвінок. – На розсвітанні життя мого Ти був моїм старшим боярином... І як гарно було на душі у мене... мов справді ще сонечко було тільки на розсвітанні […]. Ти тоді звеличав мене – княгинею і королівною!.. Боже мій! Я і сама се почувала, бо присутність таких двох велетнів і сила розума придала мені дух красоти, возвисила мене, одухотворила красотою свого подуху на мене; як сонце рослину, так ти, мій друже, і Куліш оживили й осяяли мене. 

Я тобою пишалася, мій великий Друже! Я Тобі спочувала завсігди, і Твою руку своїми палящими устами поцілувала, маючи на меті з’огріти Тебе, як Ти плакав, над своїми гадками про Україну, що вона «обідрана сиротою по над Дніпром плаче» […]. І мене Господь уповажив, що я могла хоч цим Тобі виректи мою прихильність до Тебе – Мученику… За що Тобі така доля судилася, Друже мій неоцінений… За те, що Ти широкою пеленою увесь світ обняв, своєю правди-вою палкою річчю, вабливою правдою, своєю поезією принадною чуткою, як найкраща квітка пахуща…». Тут знову згадує письменниця про весільний вінок, який оддала старшому боярину «на зобачення»: «Як його арештували на Дніпрі, то в чемодані і мій подарунок був». 

Цей високопоетичний, пройнятий щирістю етюд, що написаний як спомин до 50-літніх роковин поетової смерті, іноді називають віршем у прозі. Він народився в уяві Ганни Барвінок за кілька місяців до того, як і вона одійшла у засвіти. Ніби відчуваючи це, жінка звертається до поета: «Прощавай, дорогий друже, пиха наша і всесвітняя; та й мене в незабарі сподівайся на одвідини. Знову поруч станем. Чи познаєш!? Може знов мене, друже незабутий, «королівною, княгинею своєю» звеличаєш?»  

Українська письменниця Наталка Полтавка (справжнє прізвище Надія Кибальчич) у «Споминках моєї матері» (1892 рік) також розповідає про враження матері від першої зустрічі з Тарасом Шевченком на весіллі: «У перший раз моя мати зустріла Тараса в 1847 р. січня місяця в їх родовій маєтності Мотронівці Чернігівської губернії Борзенського повіту, куди вона, вже більше року заміжня, поїхала на весілля своєї меншої сестри О. М. Куліш. 

Тарас був боярином у молодої, і мати добре пам’ятає, що на шиї у його (як і завсігди) була зав’язана червона вовняна шарфа, що здавалось вельми чудним і оригінальним на світському балу, між баловими костюмами […]. Хоч Тарас поводився на балі зовсім не так, як того вимагається від світського кавалера, проте він дуже вподобався молодим женщинам своєю оригінальністю, і вони без жалю кидали танці та йшли за ним […]. Далеко за північ була вечеря, і Шевченко вже зовсім ранком, другого дня, зібрався їхати. Прощаючись, він відізвався до молодої: 

– А що ви мені дасте на пам’ять сього дня? 

Молода дівчина, не довго думаючи, скоро зірвала квітку з свого миртового вінка і подала йому. 

Усі баби так і ахнули: «Буде нещастя!» (Тобто кажуть, не годиться з весільного вінка давати кому квітку)». 
Згодом в «Історичному оповіданні» Куліш також описав, яке враження справив Шевченко під час весілля на присутніх: «Там знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народніх пісень на всій Україні обох дніпровських берегів […]. Новий його талант виявився того ж таки вечора. Тоді між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою […]. Такою людиною сталась йому того вечора, та й до кінця весілля, «молода княгиня». Почав з нею розмовляти по-нашому і, на велику собі радість побачив, що в своїй розмові не шпетила вона рідного слова. Тоді Шевченко заходивсь екзаменувати її з рідних пісень. 

Репертуар «молодої княгині» виявлявся значним і звеселив «старшого боярина» ще більше, а як показала вона йому голос і самий текст пісень, котрих він у неї допитувавсь, він похвалив чи подякував її по-свойому: […]. Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав: 
Ой зійди, зійди, 
Ти зіронько та вечірняя; 
Ой вийди, вийди, 
Дівчинонько моя вірная... 

Доволі було тоді гостей у тім поважнім здавна домі. Гули вони по всіх кутках, мов ті джмелі, щебетали, мов горобці. Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную. 

Як у ту пору своєї жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвались разом усі розмови і між старими і між молодими. Посходились і з усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І, скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а собі самому ще й на більшу […]. Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку, може, ще не скоро чутимуть на Вкраїні. І всіх більш розкошувала нею щаслива своїм таємним подвигом «молода княгиня». Прощаючись з Шевченком, вона подарувала йому на спомин ще один дорогий клейнод, найдорожчий з усього добра, яке мала коли: свою вінчальну квітку. Сим задушевним подарунком вона, в мислях своїх, знаменувала на нім і вітала його грядуще величчя, котрого так гаряче жадала для щастя України». 

А десять літ після цього Шевченко, перебуваючи на засланні, зробив у своєму «Щоденнику» за 11 липня 1857 року ось який ностальгічно-щемливий запис. Цитую мовою оригіналу: «После ужина я долго гулял вокруг огорода. И мало-помалу освобождаясь от влияния самолюбия, привел, наконец, свой гордый дух в нормальное состояние и тихо запел гайдамацкую песню: «Ой поїзжає по Україні та козаченько Швачка...». От этой любимой моей песни я незаметно перешел к другой, не менее любимой: «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя...». 

Эта меланхолическая песня напомнила мне тот вечер, когда я и молодая жена Кулиша пели в два голоса эту очаровательную песню. Это было на другой день после их свадьбы, в роковом 1847 году. Увижу ли я эту прекрасную блондинку? Запою ли с нею эту задушевную песню?» 

Зазначимо, що Шевченко все ж таки бачився з Олександрою в Петербурзі уже після заслання, коли йому тяжко велося. І зробив поет ту милу жінку, спомин кращих літ, навіть повіреною у своїх сердечних справах з Ликерою Полусмаковою.  

Для читачів наведу ще один цікавий та неординарний факт із описаної розповіді. Адже на цьому весіллі також було постановлено, що молода Саша продасть всі свої сімейні коштовності й ті, що надарували їй як нареченій, а на одержані гроші відправлять «старшого боярина» вивчати вершини малярства за кордон до Італії. Шевченко не мав знати, від кого йдуть гроші на його науку, бо, може б такої жертви не прийняв. Пізніше Куліш розказуватиме: «Віном її були жемчуги, коралі, намиста, сережки й персні, що переховувались у роду ще, може, з часів великої Руїни польської, да три тисячі рублів готовими грошима. Тоді я сказав йому просто, що, коли б він здобув собі художницький пашпорт за границю, то гроші будуть видаватися йому видавцем, як із царського скарбу, три годи, а скарбівничим буду сам я, нехай тільки дасть слово не допитуватись, звідкіля сі гроші взялися…». 

Тож все складалося добре, і Шевченко в гарному настрої, з головою, повною усяких великих намірів, від’їхав із весілля до своїх знайомих. А потім 5 квітня 1847 року поспішив у Київ на весілля Миколи Костомарова, у якого мав бути, як і в Куліша, за старшого боярина. Їхав одягнений по-святковому, не передчуваючи біди. Навпаки, перед ним розкривалися перспективи на гарне й щасливе майбутнє. Адже його ще в лютому 1847 р. іменовано учителем малярства при Київському університеті, і він був певний, що незабаром почне свою працю.

  
Оповідь про те, яким був подальший хід подій, коли лиха недоля злодієм-розбійником поглинула сподіване щастя поета, процитуємо із книги Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя»:  
«Шевченко на поромі. Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва. 

Тихо, повагом рушає пором через Дніпро. 

Широко, високо й далеко ширяє думками геній нашого слова, літаючи в сферу своїх народно-національних, демократичних ідеалів […]. 

Ще кільки хвилин, і він гаряче поцілує руку Тетяни Петрівни і гаряче при-тисне до свого дружнього лона Миколу Йвановича... 

От вже пором біля берега. Пором вже став... поромники вже кинули кодолу, об’якорюють пором. Народ хоче рушати з порома на суходіл... 

Вже й Тарас Григорович сів на бричку; але ж! – поліціанти й жандарі загородили дорогу, нікого не пускають з порома. 

Ось старший з поліціантів, «частный пристав», підходить до брички, на котрій сидить Шевченко, і питає у його: 

– Ви Шевченко? 

– Він самий. 

– Я повинен вас арештовати. 

Жандарм плигнув на бричку, де сидів Шевченко. Бричка рушила з порома. 

Здивованого Тараса Григоровича помчали до губернатора Фундуклія... «Свободный» художник Шевченко опинився в арешті... 

Сталося се 5 квітня р. 1847». 

Григорій ЖУК 
м. Тернопіль 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували