За вікном гудів вітер, щось било по шибках, мороз малював візерунки на склі, а Надія Іванівна згадувала усе своє життя.

Так-так, не завжди була бідолашною... Колись мала усе, про що могла мріяти жінка – дітей, чоловіка, навіть, автомобіль.

І грошовиту, як на той час, роботу. Достаток і в хаті, і біля хати.

Та якось усе пішло шкереберть. Чоловік загинув в аварії, розбився на отій самій «Волзі». Треба було виховувати дітей, давати раду своїй невеличкій сім`ї. Сваталися чоловіки – давала відкоша, надто часто згадувала свого коханого.

Діти виросли, одружилися, порозʼїжджалися в інші міста. Щось надломилося у душі, коли повідомили про смерть старшого сина, повторив долю рідного батька.

Виплакала горе на похороні, молодший синочок благав її приїхати до нього жити.

– Та ні, я ж корінням приросла до рідного міста, – відповіла на те. – Та й роботу як покину?

І повернулася додому, у свою самотність.

Більше часу проводила на роботі, тягнула ту копійку, щоб відправити меншому сину та онукам.

А потім був розвал союзу, і дефолт, і ті гроші, що призбирувала, виявилися нікому не потрібною макулатурою. Ота пенсія, про яку мріяла, виявилася мізерною.

Минав час, Україна оговтувалась, і вона теж. Поволі виплачували заборгованості, і Надія Іванівна знову відкладала вже гривні та усе пересилала сину.

А потім пережила іще одне горе – помер молодший синочок, її остання надія. Хворів на рак, про який їй ніколи не говорив.

На похороні невістка сказала:

– Переписуйте, мамо, на мене хату, я вас глядіти буду...

Сказала, що подумає. В душі вирішила: «Хіба, якщо ногами вперед винесуть».

Звикла жити сама.

І розплачувалась тепер за свою впертість. Бо хотіла підвестися, розпалити пічку – і з жахом відчула, що не змогла.

Дивно, але тієї миті чомусь захотілося мандарин – солодких, запашних, які іноді приносила соцпрацівниця. Здоров’я б, то й сама б пішла до крамниці і купила б...

Хоч би зо дві.

Стало так образливо, що заплакала. Від душі, голосно. Хотіла померти, щоб не боліло так серце...

Раптом заскреготів ключ у дверях. На порозі стояла сусідка:

– Здрастуйте, Надіє Іванівно! Ваша доглядачка сказала мені навідатися до вас, бо сама грипує. Ось я вам мандаринок і лимонів принесла – цілий пакет.

Озирнулася:

– Ой, як у вас холодно! Зараз піч розпалю...

Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО

0

0

0

0

Ви вже відреагували