Радянська каральна система намагалася встановити свої порядки та владу на території, нещодавно звільненій від фашистів. У кожному райцентрі, містечку стояв радянський гарнізон, а по селах чатували енкавеесники зі «стрибками», вишукуючи і знищуючи повстанців. 

Зв’язкова «Верба»: «грипс» для повстанців 

Повстанська криївка, що була розташована на хуторі в Березені, чекала зв’язкову «Вербу» із «грипсом». Вовківецькій красуні Ганні Бегебі не просто було вирватися до хлопців, мало того, що «стрибки» та москалі не давали проходу, то ще й бухгалтер сільпо Наум за першої  можливості намагався розговорити дівчину, виказуючи свою симпатію до неї. Вона була нівроку красива, струнка, дотепна на слово, носила чорну довгу косу, куди, під голову, вплітала секретні «грипси». 

…Зазвичай Ганна збиралася на хутір до Олени, недалеко від лісу Поруб, щоб зустрітися із повстанцем Талимоном Гаврилюком на псевдо «Довбуш», своїм односельцем і далеким родичем. Поклавши у кошик домашню хлібину, кусень сала, кілька круто зварених яєць, трішки збитого бабунею масла, прикривши це власноручно вишитим рушником, вирушила в дорогу. 

 
Коли розпечене сонце зачіплювалося за верхівки Порубу, до Олениної криниці від лісу підходив «Довбуш». Зустріч була зазвичай короткою. Кілька слів про родину, про нові порядки в селах, передача їжі. 

Ця зустріч для них була останньою. У бою з енкавеесниками «Довбуша» важко поранили. Відступаючи та втрачаючи сили, ще проповз кілька метрів – намагався вибратися у безпечне місце, але стік кров’ю. 

Енкавеесники повкидали вбитих повстанців на підводи і рушили до Дедеркал. Тіла хлопців-повстанців розклали під муром. Другого дня  згонили жінок із навколишніх сіл, які мали впізнати своїх. 

Про загибель «Довбуша» родину повідомили односельці. До ранку часу було мало. Мама не могла відважитися потайки прикопати-заховати тіло свого сина. Лише бабуня Пракседа, сильніша духом, опівночі з невимовним болем, підпираючись на ручку зношеного огородника, крадькома пішла у поле. Вона через силу намагалася на рядні дотягнути тіло повстанця до цвинтаря, але швидко розвиднялося, і тіло довелося прикопати у потаємному місці. 

А ворог залишився той самий 

Стосунки Ганни і Наума склалися дуже добре. Згодом вони побралися. Наполеглива праця, любов і повага між молодими людьми принесли родині благополуччя та трьох синів: Федора, Миколу та Петра. 

Минав час. Колишня зв’язкова УПА Ганна Іванівна мала вже нове прізвище і тішилась з того, що у її старшого сина Федора та невістки Надії, дякуючи Богу, народилося троє синів. Старший, Олександр, закінчив Львівський зубопротезний технікум, найменший, Роман – Рівненський водний інститут, а середній син, онук Ганни, Ярослав Троцюк, навчався у Кременецькому медучилищі. Саме про нього йтиметься далі. 

Після закінчення училища у 1995 році працював фельдшером на Шумщині, у селі Гриньківці. Жив у спокої, займався улюбленою справою, допомагав людям. 

Рятує життя побратимів, ризикуючи власним 

Повномасштабне вторгнення росіян 24 лютого 2022 року перекреслило усі плани. У квітні того ж року Ярослав Троцюк  як військовий фельдшер, бере участь у боях біля села Оскол на Ізюмському напрямку, що на Харківщині.  Не одному воїну врятував життя. Оберігала хлопця материна молитва та дух вовківецької Свято-Покровської церкви, куди водила маленького онука баба Ганна. 

Але хіба вбережешся, коли з усіх кінців лунають прохання: допоможи, врятуй, перев’яжи, відкопай, а на голову сиплеться шквал вогню і металу. Майже оглушений відчув, як пішла кругом земля і в праве око хлюпнуло щось тепле. Це сталося 15 вересня 2022 року. 

У чоло вп’явся мінометний осколок. Ярославу допомогли побратими, відтягли у безпечне місце, надали допомогу, відправили в тил. Уже будучи на реабілітації, він знав, який автомобіль потрібно, щоб вивозити поранених із поля бою. 

Односельці, родина, знайомі шукали такий транспорт, а саме – «Фольксваген». Нарешті такий автомобіль придбали. Недовго довелося Ярославу бути вдома на реабілітації. Влітку 2023 року він у складі львівської штурмової бригади бере участь у боях в районі «Оріхів-Мала Токмачка». Вивозив автомобілем поранених бійців із небезпечних місць. Одного разу, коли рухалась колона, попередню машину прошило снарядом. Ярослав на мить заплющив очі, ніби чекаючи наступного прильоту. Але цей снаряд потрапив в інше авто, яке розірвало на клаптики. Коли виїхали в безпечне місце, зупинилися, щоб оглянути важкопоранених і перевести подих. Хто міг, вийшли надвір. Машина, дякуючи Богу, була неушкодженою, та ще й без жодної подряпини. 

Ярослав подумки подякував вовківецькому священникові, який перед відправкою на фронт освятив автомобіль. 

У жовтні 2023 року в районі «Оріхів-Мала Токмачка» Ярослав, уже як досвідчений військовий фельдшер, під час одного з важких боїв надавав допомогу своїм побратимам. Важко згадати, скільки наклав турнікетів і пов’язок. Незчувся як обм’якла ліва нога, біль ще не минув, а справа побратим просив: «Допоможи». Накладаючи йому пов’язку, Ярослав підсвідомо дивився на свою ногу, яка вже майже не слухалася і прокручував у голові думки: «Чи викликати евакуаційну бригаду? Сам не справлюся…». 

Опритомнів у Дніпрі. Там після першої допомоги запитали, у яке місто відправити: Львів, Тернопіль, Чернівці. Слово Тернопіль вдихнуло життя… І ось – рідне місто. Численні операції – понад десяток. Життєдайні і цілющі руки лікаря ортопеда-травматолога, завідувача відділення, заслуженого лікаря України Сергія Гаріяна творять диво. Ногу врятовано! Велика родина Ярослава адресує найтепліші слова вдячності цій прекрасній людині, лікарю від Бога. І, як кажуть на Шумщині: «Сто літ Вам працювати і людей рятувати». 

А вдома на Ярослава Троцюка з нетерпінням чекають син третьокласник Арсен, донька красуня Віка, яка навчається в 6 класі сільської школи, і дружина Алла, вчителька англійської мови Рохманівської гімназії. 

Цей епізод із життя одного сільського Героя є маленькою частинкою великої невичерпної сили української нації, яка в боротьбі із найчисленнішим  московитським окупантом стоїть у смертельному двобої за мирне життя, чисте небо, дитячий сміх не тільки в Україні, а й у Європі. Тож доземний уклін і незмірна вдячність усім, хто віддав своє життя і хто боронить незалежність України. 

Соломія ГРИЩУК, 
студентка Тернопільського національного медичного університету ім. І. Горбачевського, членкиня ГО «Інституту досліджень національної спадщини» 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували