«Щедрик», як і кутя чи різдвяний «дідух», існував в українському фольклорі з давніх-давен, коли роки відчислювалися від дати весняного рівнодення (21 березня). Народні прикмети служили прогнозом синоптиків, а на ритуали родючості покладалася така ж надія, як нині на агрономію. 

У передчутті весни люди бажали одне одному (щедрували) добра й усіляких гараздів, опоетизувавши такі, здавалося б, буденні речі як ластівка під вікном – провісниця весни чи теличка в хліві – запорука заможності... 

Першим, хто звернув увагу на гармонійне злиття мелодії й тексту щедрівки, був Микола Леонтович (1877–1921) – учитель, просвітитель на теренах українства й обдарований композитор. 

Навіть більше... Ця мелодія, чута, либонь, не раз на Різдвяних святах рідного Поділля, не давала йому, напрочуд чутливому до фольклору, спокою. І ось настав час, коли він кладе на ноти те, що жило в народі віки. Кладе цей щедрувальний одноманітний мотив у такий спосіб, що вийшов твір із дрібно розсипаним розспівом, у  прадавньому колориті народного співу. 

Коли слухаєш мелодію «Щедрика» – аж не віриться, що Леонтович «мучився» над нею ще з ранніх 1900-х, адже нічого, здавалося б, дивного, просто низка повторів – та й усе: «Щедрик-щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка...». Але ж які повтори! Яка простота в цих розмережаних на чотири голоси – сопрано, альт, тенор і бас – нотних переливах! 

Утім, саме простота дається творцю найважче, і не тільки в компонуванні музики. Однак  Леонтовичу це не завадило створити за свого короткого життя, обірваного кулею, більш як 150 творів хорової класики, що й до сьогодні вражають гармонією авторської й народної мелодики. 

«Щедрику» судилося вирватися на велику сцену, перетнути кордони і навіть стати в закомерціалізованому світі сучасної Америки чимось на зразок «заїждженого коника»? 

Що зробив Олександр Кошиць? 

«Щедрика» змусив Леонтовича випустити на сцену Олександр Кошиць, який уже мав авторитет поборника української культури в тодішньому середовищі.  

І ось настав момент – Новоріччя 1916 року рік (ще за старим, юліанським, календарем), і студентський хор Київського державного університету підніс Україні й небесам над нею витвір Леонтовича та його народу. 

Успіх був надзвичайний. Але не студентам судилося стати «посланниками Божими», коли в кращих умах молодої держави – Української Народної Республіки – зародилася дипломатична ідея показати світові народну пісню: мовляв, ось на що здатні українці – народ, який сильний власною історією й культурою таки вартий мати власну державу. 

Україна Симона Петлюри випроводжає у світ свого місіонера – Українську республіканську капелу, керовану Олександром Кошицем, і за трохи більш як пʼять  років  обспівує не тільки всю Європу, а й Америку. 

Європейські газети «заходилися» компліментами від цього видовища барвистих сценічних костюмів і голосистого темпераменту, в ауру якого так органічно вписалися імена українських композиторів Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Олександра Кошиці і, звичайно ж, Миколи Леонтовича. Це саме тоді Франція назве його «українським Бахом», а Польща – «Гомером у музиці». 

В «Американу» ж твір Леонтовича потрапляє не відразу... Його премʼєра в престижному концертному залі Carnegie-Hall, що в Нью-Йорку, відбувається 5 жовтня 1922 року. 

УНР програла, а Леонтовича убив агент ВЧК 

На той час молода Українська держава була задушена, і цим непокоїлись, окрім самого хору Кошиці (вони мусили залишатися в Штатах та Канаді), тільки емігранти, які вимагали від уряду США підтримки незалежної України, та, можливо, політики. 

На цьому соціальному тлі Америка навряд чи й була поінформована про те, що 23 січня 1921 року автор «Щедрика» був підступно вбитий у отчій хаті. 

Тільки після того, як стали доступними в 1990-х архіви кдб, стало відомо, що вбивцею є чекіст Грищенко (Афанасій). Так московська рука розправилася з митцем України, який, до того ж ще й не бажав зрікатися своєї віри й належності до Української автокефальної православної церкви. 

Так чи інакше, соціополотно, на якому веселі барви «Щедрика» пробивалися до сонця, було не таким уже й веселим. Навіть той вікопомний концерт у Карнегі-Холлі сприйняли в Америці по-різному. Одні відзначали надзвичайно яскравий національний дух виступу, інші були в захопленні від артистизму хористів, треті ж (хоча б і Dallas Morning News) уперто називали артистів «Russians», з чим ті, звісно, не згоджувалися. 

Вільховський обрізає «Щедрику» крила 

Критичні відгуки не завадили «Щедрику» підкорити американця українського кореня з Брукліна, Пітера Вільховського. Він робить власну обробку партитури Леонтовича і припасовує до неї текст, який не має нічого спільного з текстом оригіналу. Юридично оформляє авторське право на свою роботу, і… «ластівка» Леонтовича вилітає в чужий їй світ. 

Правда, з обрізаними крильми. Тут, у Штатах, про неї не чули і не дуже-то й хотіли чути – настільки твір із англійським текстом Carol of the Bells заполонив людську уяву про це популярне в США християнське свято з його обов'язковими атрибутами – дзвониками на санній упряжці, якою поспішає до дітвори Санта (Святий Миколай) казкової Різдвяної ночі. 

Відновлення історичної правди... краплями 

Недавно хтось завантажив у ютуб відео з українським текстом «Щедрика» Леонтовича, перекладеним дослівно англійською. 

Це дає змогу англомовному користувачу певною мірою зрозуміти трансформацію цієї перлини хорового співу і дати їй власну оцінку. 
А також оркестр Військово-повітряних сил США вирішив нещодавно віддати належне українському походженню «Колядки дзвонів» (Carol of the Bells) і висловити своїм співом підтримку Україні в її праведному відстоюванні суверенітету. 

Ця крапля в морі, однак не робить сумну долю українського «Щедрика» в США веселішою. Хоча його «зведена сестриця» і справді завойовує не тільки Америку, а й світ. Де тільки ця динамічна мелодія не лунає у США! 

Комерціалізація й етика 

В які тільки жанри не тулять первозданну непорочну красу «Щедрика» – від колядки – до музичного супроводу якогось динамічного дійства в кіно. Одних тільки версій «Колядки дзвонів» існує з пів сотні. Музиканти створюють обробки для скрипки, фортепіано, віолончелі і ледь не гармошки. 
Ось така насправді трансформація в нашого «Щедрика». Щире українське серце настільки їй раде (судячи по відгуках, статтях і коментах в інтернеті на кшталт: наш «Щедрик» підкорив увесь світ!), що якось і невтямки йому: від твору Миколи Леонтовича залишається після подібної трансформації дуже мало. 

Якщо покопатися в інтернеті – можна знайти ноти численних обробок «Колядки дзвонів», але далеко не в кожній із них шляхетно зазначається ім’я композитора Миколи Леонтовича. Тоді як первинна партитура «Колядки дзвонів» має обидва імені: автора мелодії Леонтовича і автора тексту й обробки Вільховського. 

Як бачимо, імʼя Леонтовича затерлось у перебігу десятиліть, адже ніхто з українського загалу не подбав вчасно про такий вид захисту інтелектуальної власності України, як авторське право. Ось і маємо тепер: крутять «Щедриком»  як хочуть, заробляючи на цьому шалені гроші, а на рахунки українських сиротинців навіть і крапля не впаде. 

А зі звороту цієї медалі читається ще й таке… Дедалі частіше мелодію українського «Щедрика» використовують у жанрах, далеких від ліричної духовності первинного твору (цією духовністю просто дихає  спів Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки). 

Що за жанри такі? А такі – як не відеогра «Batman: Arkham Origins», то рекламні відеоролики на ТБ, що пропонують споживачеві чипси, очні краплі, млинці, а на харчах для домашніх тварин «Щедрика» просто «заїздили». 

На мою думку, це свідчить не про що інше, як про неетичне ставлення не тільки до самого жанру української щедрівки, яка в Леонтовича стала перлиною камерного хорового мистецтва, а й до памʼяті самого композитора, замордованого радянським режимом. А також є неповагою до народу, в стражденній колисці якого визрівала непересічна особистість композитора. Нашого з вами народу. 

Тетяна МакКой,  
незалежна журналістка 
США 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували