– У теперішньому часі рік запам’ятовується тим, чим живе країна. І навіть особисті, родині ситуації так сприймаємо. Цей рік є роком мужності і подвигу, роком крові, поту, сліз і сподівань… Підстав так думати багато. 

– Можете поділитися, наскільки війна зачепила Вашу родину… 

– Зять був добровольцем, але через проблеми зі здоров’ям (не надумані, повірте) зараз він не на фронті. У мене вік уже не той, але якщо треба буде... Родина в Києві. Життя в Києві і життя в Іванівці на Теребовлянщині – різні виміри. Розумію, наскільки тепер непросто дружині, дітям, онукам. У моєму відчутті війни – не тільки мілітарні процеси, а й обірвані життя, осиротілі діти, вдови, покалічені чоловіки… Так, можна буде розмінувати поля, відновити міста і побудувати кращі… А ці рани надовго. Я війну бачу через героїзм і втрати… Ну, і через ідіотизм у головах тих, хто розчинив цю війну. А ще не можу змиритися, що деякі люди не усвідомлюють, що в країні – справді війна. Отакий у мене цей рік. 

 
– Війна зачепила і Ваше господарство? 

– Зачепила… як і країну, і галузь, і людей. Є відчутний дискомфорт із продажами, кадрами, цінами. Не працюють класичні технології прогнозування ринку. Через те іноді наздоганяють думки: ех, помилився, треба було навпаки… А загалом – тримаємося. 

– А не відрізняється минулий і нинішній роки в плані, скажімо, погіршення логістики? 

– Так, минулого року логістика була зручнішою. Але продаємо стільки, скільки потрібно для поточної життєдіяльності, формування основи під майбутній урожай, виплати зарплати та розрахунків з пайовиками. Навіть вдалося дещо придбати з техніки – трактор John Deere, перевізник, Tiger – механізм для обробітку ґрунту, міксер для ферми. Завжди на порядку денному – воїни та їхні потреби. 

– Яка діяльність у 2023 році принесла найкращі прибутки? 

– Розповідати в грудні про результати року – передчасно, не вистачає базової інформації, бо продавати продукцію будемо і в 2024 році. Урожайність загалом на рівні торішньої. Чогось зібрали більше, чогось – як торік, тому й підсумки будуть не гіршими.  

– А в тваринництві? 

– Ми подолали повчальну фазу: виробництво молока з дуже пристойних показників на якийсь час опинилося на лінії спаду, але розібралися з причинами і все-таки піднялися, підтягнули якісні показники. Бачимо перспективи. 

– То що хотіли б ще змінити в році 2024-му? 

– Сільське господарство – сфера вимоглива, інвестиційно містка. І планувати на рік принципові зміни невиправдано, тим більше – в умовах війни. Доречніше вести мову про ідеї – вони народжуються. 

– Ви – науковець. Якби Вас попросили вивести формулу успіху, процвітання для України, якою вона могла би бути? 

– Україна може бути дуже успішною, та передусім вона повинна пережити війну. У нас є одна успадкована стратегічна перевага – родюча земля, але всі аграрні країни вже давно  бідні, бо аграрна економіка з ХVІІІ ст. поступилася індустріалізмові з його технікою і промисловими технологіями, а тепер на провідних ролях уже інформаційна, інтелектуальна економіка, ключові продуктивні сили якої – інформація й інформаційні технології, генна інженерія, знання та креативний клас. Колесо розвитку працює раціонально: всі економічні уклади співіснують, а ключовий для конкретної епохи забезпечує переваги. Якщо не будуть належно розвинуті базові складники другого і третього укладів, Україні завжди доведеться відставати, а разом із силою землі вони її виведуть на рівень наших прагнень. Час рухається з шаленим прискоренням, і ми дуже мало знаємо, що там – за горизонтом.  

– У жовтні Антон Іванович журналістам сказав, що на місці села Іванівка буде містечко… 

– В якомусь часі не лише в Іванівці, а в усіх селах, які залишаться, буде створено все, аби людина за базовими атрибутами життя не відставала від міського рівня. І особливо в тих аспектах, що стосуються дітей: соціальні можливості, здоров’я, освіта, розвиток здібностей і талантів тощо. Хоча, зрозуміло, що не всі населені пункти збережуться. І не всі хати в них збережуться...  

– Якщо Іванівка із села перетвориться на місто і для Вас це вже майже реалії, то які Ваші мрії? Бо відомо, що перед Новим роком вони збуваються… 

– Знаєте, я би дуже хотів, щоб люди плакали від радості. Аби діти не знали, що таке війна. Цінність мого життя для мене – ну… така, яка є. А цінність життя моїх онуків, наприклад, неспівмірна для мене з моїм. І багато людей щось схоже, мабуть, переживають. Зовсім недавно сприйняття життя розвернула розмова з онуком:  
– Дідусю, скільки люди живуть? 
– 60–70–90, хто як, – кажу.  
– А 100 живуть? 
– Живуть, але таких мало.  
– А від чого це залежить?   
– Хто як жив, у кого яке здоров’я... (Про генетику не буду ж йому розповідати).   
– Дідусю, але це ще не все. То і від Бога залежить…  (Мовчу. Не знаю, що казати).  
– То Бог усе створив, і Він усім керує?, – продовжує. – Але я думаю, нащо Він створив росію? Вони вбивають українців, то Бог що – Україну не любить? 
Хлопчикові ще немає шести років, а такі теми в думках. Наскільки глибоко час занурив його у філософію життя. А таких дітей,  знаєте скільки? І я не єдиний дід, який чув щось подібне.  

– Тобто, йому цікава Ваша думка, а Ви за останні два роки, відколи переїхали з Києва до Іванівки, що нового перейняли від Антона Івановича? 

– Я вчуся у всіх. І розумію: якщо хтось своєю манерою йде перед тобою, а ти – за ним, то в слід йому не станеш – обов’язково зіб’єшся. Треба придивлятися, вчитися і припасовувати все до того, яким сам маєш бути. Я придивляюся до всіх у кого перейняти. Передусім – в Антона Івановича. Але я не продублюю його кроків, бо моя ситуація  інша. Я гадаю, як оці знання і досвід, які бачу щодня і дотичний до них, увібрати в себе і зробити частиною себе, аби це стало основою рішень, які, можливо, доведеться приймати.  

– Уявіть, що Ви Санта Клаус… Які подарунки принесли б для родини, і які залишили б для себе? 

– У нас є гарна традиція збиратися родиною на Миколая і на Святвечір, але я цього року не був на початку грудня вдома, і в душі щемить. Сподіваюся, все вдасться надолужити, зустрічаючи Різдво Христове. Я б дуже хотів, аби енергія того Вечора тримала всіх нас у вірі, дарувала сили, терпіння і надію… У нас з дружиною класні діти й онуки. Онучка (сім’я дочки) цього року вийшла заміж, вона тележурналістка – Настя Міщенко, її чоловік теж тележурналіст - Юра Петрушевський. Своїми вчинками вони показали, що війна в Україні – це й їхня війна. Уже усвідомлюють це і хлопчики із сім’ї сина – Денис і Максим, які віддали подаровані їм гроші на два генератори для збройних сил, за що один із воїнів надіслав їм мудрі і теплі слова. Усе це багато значить. 

– Василю Івановичу, а які в родині сповідуєте різдвяно-новорічні традиції? Які пам’ятаєте з дитинства?  

– Про це краще розкаже вірш, який прийшов до мене 6 січня 2015 року. Тоді був мій перший Святвечір без батьків: мами не стало в 2014-му, а тата чотирма роками раніше. Я не поет, вірші не пишу, а того дня слова самі попросилися. 
«Стихло село, над хатами принишк мирно дим, 
Сніг мерехтить. Ще далеко Зоря, 
Ще не видно її. Ще потрібно чекати… 
Тато кажуть: «Вже можна – неси» 
І казали слова, що малий мав у хаті сказати. 
Чомусь мамі в очах заблищала сльоза, 
Чомусь мама всміхалися, а в очах сліз багато… 
І тремтів в руках сніп, поспішали слова, 
Що малий їх казав – як казав йому тато…» 
У цьому етюді немає нічого вигаданого. Такий в моїй емоційній пам’яті день, коли готуються до Вечері чи вже навіть готові, але ще чекають, поки зійде Зоря. Оці спостереження та відчуття дотепер живуть у мені: батьки інакші, ніж завжди, в хаті все інакше, і ти щось дивне чекаєш. Навіть Вечеря не мала такої ролі, як оте, що їй передувало. Пам’ятаю і перше колядування. Я ходив зі своєю і маминою сестрами... А ще любив ходити з татом до стрия Їрона, стрийни Марії і двоюрідного брата Федя – на тому подвір’ї тато виріс. Потім багато років не був на Святий вечір у селі (у Києві вже традиції почали формуватися), а в 2010 році якась сила потягнула в Копачинці на Городенківщині. І то був останній мій Святий вечір із батьками…  

– І згадували слова, «що малий їх казав, як казав йому тато»? А якби Вам дали змогу перед Новим роком звернутися до українців, що б Ви сказали? 

– Я би хотів побажати всім нам єдності, віри, терпіння і волі до вчинку. Рано чи пізно все буде добре: Україна вистоїть, загоїть рани і розквітне. 

Василь ТОМИН 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували