Є у театральній практиці спосіб роботи із глядачем. Коли потрібно зробити якусь конче важливу переміну декорацій або інвентаря – відбувається вибуховий ефект відволікання уваги. Це може бути світло чи темінь, гра кольорів або звуків, розгортаються примагнічуючі погляди  людей дійства в одному кутку сцени, а тим часом в затіненні іншого твориться те, про що людям не варто знати. Така ж гра чи маневри є і в політиці. Її творять стратегічні інститути чи групи, певні особи чи партії. Особливого розмаху набирають їх дії у критичній ситуації, під час виборів, економічних криз, воєнних конфліктів.  

Виникають і стають зримі якісь проблеми і раптом несподіваний скандал із олігархом чи… спортсменом. Ще не встигли охолонути від одного, як новий корупційний скандал відтіснив його, а на черзі новий зріє. На зміну корупційному приходить трагічна подія, ейфорія перемоги тощо. А тим часом, коли люди «смакують» отим відволікальним шоу, за кулісами політичного театру творять «чорні ради», змови, ведуться торги – то здача, то продаж того, що належить вам. Проте ви цього не бачите, не відаєте. Ви «смакуєте» новими театральними ефектами, словоблудством, змінами костюмів й не тямите просування потрібних і знімання зі сцени сумнівних діячів чи журналістів, корегуванням чи спотворенням справжньої картини подій, замовчування чи перекручування інформації, показові обшуки без наступного суду, що дають змогу злочинцям уникнути покарання та отримати гарантії для втечі й спокійного облаштування за кордонами нашої держави свого розкошування.  

Отож, аби тепер приховати невдалі кроки й рішення на вищих рівнях, зняти увагу від показів генералом Залужним правдивої картини на лінії вогню – кидають масову атаку на…  Ірину Фаріон. Навіть не на неї – на питання української мови в Українській державі. Витягують із шафи вже заіржавіле передвиборне гасло: «Какая разніца». Кажуть, Фаріон розколює державу! А оті московські агенти, оті запроданці, оті манкурти, вбивці волонтерів за українське слово, оті крадії та хабарники не розколюють, не обдирають до нитки кожного солдата, кожну маму, кожне дитя? Так ні – треба знову руїну насаджувати, ненависть  роздмухувати. Саме роздмухувати на всіх усюдах. Тут і розгромні статті, і море протестів проти утисків руськоязикатих, тут і обурення самої влади та мало не лінчування жінки, яка сказала одне: «Українці – скажіть щось, аби я побачила хто ви?» Пообсмикували, пообскубували всі її вислови з інтерв’ю Яніні Соколовій у суцільне місиво. Україна гуде антифаріонством. Пригадуєте, за сталіна, казали «Я його не знаю, я цього не читав, але засуджую і вимагаю розстрілу». А ви дивилися це інтерв’ю?

  
Найцікавіше те, що підливають пального у це огниво ті, котрі вчора шуфричили, медведчикували, дубиніли мову нашу, топтали її і нас своїми москальськими кирзяками. А нам давай шоу, давай видовище. «Розіпни» – гуде з марафонівських каналів, екранів, експертів, підбурювальників. Нічого вам це не нагадує? Забули вже, як вас було використано  проти вас? Давно і зовсім недавно. Забули… 

За що ми любимо людей? Оце запитання поставив сьогодні студентам. Таке ж запитання поставив друзям. Потім собі, а тепер вам. За що? І тут постає картинка, що часто не є вельми приємною чи привабливою. Якщо ми лише вносимо два слова: ЗА ЩО, то виникає підсвідомо асоціативне відлуння: «За що я купив цей велосипед? За яку суму? Скільки він коштує?» Почуття переходять у формат оцінки. А це вже не почуття, це розрахунок. Це торгівля – «купівля-продаж». 

«За що ми любимо Україну?»  – чую то там, то тут. Невже знову купують чи торгують нею? Люблять просто, тому що ЛЮБЛЯТЬ; тому, що це енергетика та аура вашої суті. Це світло, яке розриває темінь; це частка Божої присутності, адже БОГ і є ЛЮБОВ. Тоді ще хочу запитати вас: «А як розуміти любов до мови?» Недавно за межами України був свідком того, як людина молитву зголошувала в храмі рідним словом. Її голос не був акторським чи дикторським. Це був голос серця і віри. Сльози текли з її очей і з моїх. Тут не треба було закликати до любові до материнського слова. То була сама ЛЮБОВ. 

І ще одне – завершальне. Чи звернули ви увагу, що ми відвикаємо розмовляти. Пишемо одні одним есемески, посилаємо смайлики, перекидаємося картинками. Так, і я теж. Усі замовчують власні думки, зашифровують свої почуття, замінюють щирість на конформізм, правду на корисливість, чесність на вигоду. Машиновані роботи витісняють нас із робочих місць, переводять у ранг сліпо-глухо-німого натовпу, яким керує «дядько» ґугл… Цінність суто інтелектуальної праці Творця міняє напрямок. Мистецтво живих струн переходить у синтезовані звуки та інструменти, роботи починають писати моментальні вірші та дисертації за 4–5 днів, цифрове фото перейшло у простір образотворення. Я відвідав музей цифрових творінь у Греції і був шокований досконалістю таких робіт. Тут присутній будь-який стиль, жанр, тематика... Музика звучить фантастична, портрети за 20 секунд у різних епохах і техніках (олія, акварель, графіка). Оператор-машина-екран і.... всі ахають та охають. Але варто побути у тій дистильованій кубатурі години дві і тобі стає сумно, страшно і самотньо – БЕЗДУШНА ДОСКОНАЛІСТЬ. Там немає болю, тиші, вогню праведного, а не правильного. Штучний хліб, штучний інтелект, штучна любов...  

Запитаєте, про що я нині з вами хотів гомоніти? Про завтрашній день, про те, якою буде завтра Україна. Буде господинею у своїй хаті чи наймичкою у сусідів? Буде відстоювати свою честь чи продаватися за фальшивий мир? Буде мовити голосом історії, шанувати свій рід чи витре з пам’яті пісню серця, знову почне соромитися, а то й боятися мовити рідним словом? То ж хіба це песимізм? Аж ніяк не він. Це прагнення до нашого виросту, нашого вдосконалення й очищення, нашого прозріння. З тим і зостаюся із вами. Бувайте здоровенькі. До зустрічі! 

Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували