- Почнемо з того, чи це справді ювілейна, 20 книжка? Бо вже можна і лік втратити… 

- Маєш рацію. Ще було дві маленьких, але я не вважаю їх за книжки. Тому, якщо поміркувати, то так – це двадцята. 

 
- Пам’ятаєте всі? 

- Пам’ятаю. Особливо ті, де описував про українських жінок в Італії, кожну нічну пристрасть… І в таких сценах кохання жодного повторення. Хоча в книгах описано понад 120 любовних епізодів.  

- Звідки берете сюжети? 

- Включаю психологічне, логічне мислення і власний досвід. А основою сюжетів є самі полонянки. Спочатку вони соромилися зізнаватися, казали, що розповідають буцім-то про свою коліжанку, знайому… Але коли йшлося про тонкощі, я завжди відчував, що людина розповідає про власні переживання. 

 
- А чому ви називаєте їх «полонянками»? Вони ж з власної волі їхали в Італію і займалися там «коханням»… 

- Так, їхали з власної волі. Але там стикалася з проблемами, про які навіть не здогадувалися. І вони добровільно ставали полонянками. Уявімо собі просту українську жінку, яка опинилася в чужій країні. Перша ніч, синьйор хоче сексу, жінка відмовляється, каже: «Господи, куди я потрапила? Я не залишуся тут ні на мить... Їду назад додому»… Але ніч – куди підеш? І як повернешся додому, якщо на дорогу до Італії зібрали останнє… І жінка опиняється в безвиході. Вона змушена погоджуватися на всі умови синьйора, аби залишитися на роботі, заробити хоч якусь копійку для дітей, для родини. 

 
- Тобто, основне, що ви відчуваєте до таких жінок, - це співчуття? 

- Співчуття шалене. Яке починається ще тут, в Україні. Якщо дружина любить свого чоловіка, якщо відчуває взаємність, вони знайдуть вихід зі скрутного становища тут. Така щаслива жінка ніколи не покине чоловіка, дітей і не поїде на заробітки за кордон. А якщо кохання відсутнє, то вона, наслухавшись від однокласниць чи сусідок як там поважають жінок-українок, поневолі їде туди. Сподіваючись у першу чергу заробити грошей, аби не бути ні від кого залежною. 

 
- З тих 20 ваших книжок який відсоток – це любовні історії, а який – історичні, біографічні… 

- Книжки про Італію – це 12 відсотків.

 
- Така точна цифра? 

- Бо таких три: «Наталка-нелегалка», «Життєве бездоріжжя» та «Українські пані у Мілані». І ще у двох книгах, які не стосуються тематики Італії, але йдеться про жінок, що виїжджають на роботу за кордон.  

- Яка з тих 20 книжок для вас найбільш дорога, пам’ятна? 

- Не можу сказати… Бо в кожну вкладаю душу, в кожній ніби заново живу зі своїми героями і героїнями. 

- А як ставляться до вас героїні розповідей? 

- Знаю, що до мене ставляться зневажливо всі ті, хто був на роботі в Італії. Але ж я зауважую в передмові, що лише 4 відсотки українських заробітчанок в Італії йдуть на інтимні стосунки з синьйорами. Також зауважую особливість: якщо жінка чи дівчина не відзначалася цнотливими моральними якостями в Україні, то там вона стає ще гіршою.  

- Які ще сюжети використовуєте у своїх творчих роботах? 

- Вже здав до друку книгу під назвою «Не покидай мене». Сюжет взято з телепередачі «Сімейний суд», яку на телеканалі «Інтер» вела адвокат, психолог, кандидат економічних наук Ірина Калінська. Я почув там цікавий сюжет, який опрацював літературно. Йдеться про те, як рідний брат по батькові відбив наречену в свого молодшого брата. Там дуже цікаві перипетії. 

- А колись ви мені розповідали, що маєте записано на камеру останнє прижиттєве інтерв’ю Михайла Левицького. Ви не хочете написати про нього книжку і включити туди оце останнє інтерв’ю? 

- Скажу чесно… От на столі лежать списані листки, як підтвердження, що я над цією книжкою вже працюю. Це будуть невигадані спогади-есе із життя Михайла Левицького. Однак, це буде не чиста документалістика, а художньо-документальна розповідь, відсотків на 90 наближена до життя. На таку форму книги погоджується і Надя, дружина Михайла.  Вона сама підказує мені цікаві життєві епізоди, а я літературно додаю його можливі думки в цей період, тощо. Зізнаюся, що я трохи психолог, бо 35 років відпрацював з людьми. Та й у міському управлінні соцзахисту, де я був начальником 9 років, трудилося 170 жінок. Щоденне спілкування з людьми чогось таки вартує.  

- Очолювали управління соцзахисту при Негоді? 

- Так. І, до речі, сьогодні описував цікавий епізод, як на річницю правління першого незалежного мера міста було організовано святкування, на яке запросили і відомих людей. Левицького в тому числі, як першого голову крайової організації Народного Руху України. Коли йому дали слово, він прочитав свій вірш «Поети живуть на околицях»: 
«Поети живуть на околицях,  
У центрах – князьки та міністри, 
Що вчасно їдять і голяться 
І можуть поета з’їсти. 
Не з’їсти, то хоч підсмажити 
На сковорідці власній, 
Що будеш ні грама не важити 
Поете, в житті сучаснім. 
Таке ось мені намріялось 
Прямісінько серед ночі 
Про тих, що у лежанці гріють 
Пуза свої робочі»… 
Коли він завершив читати, Негода каже: «Михайле Васильовичу, не тільки поети живуть на околицях, а й міський голова. Напишіть щось про такого мера». А В’ячеслав Андронович тоді мешкав біля цегельного заводу на Дружбі. Михайло засміявся і, не довго думаючи, мовив: «А наш мер на околиці помер…». Почулися обурливі вигуки, невдоволення. Тоді Михайло додав: «Але цього ждіть через сотню літ»… 

- Ви, коли мали ще трохи менше книжок, але вже солідний доробок, я питався, чому не вступаєте в Спілку письменників і ви сказали, що не хочете, бо це пережиток минулого. І раптом перед 20-ою книжкою читаю, що ви вже член Спілки слов’янських письменників… 

- Це мене запросив її очільник Володя Барна і я вважаю, що краще бути в цій спілці. Ну, ніде ж нема членів спілки письменників, скажімо, Польщі, чи Англії. Чому ж не позбудуться цього рудименту в Україні? 

- Ото останнє інтерв’ю Михайла Левицького ви вже розшифрували? 

- Ні. Я маю його і на відео, і на диску. Це унікальне інтерв’ю. Я за життя не бачив Михайла таким серйозним, а його думки такими підсумковими. Це десь 45 хвилин цікавих і пророчих одкровень.  

- А чи є ще якась тема, яку ви хочете висвітлити у книзі і будете над нею працювати? 

- Так, є. Мій земляк Петро Федоришин видав двотомну історію села Біла поблизу Чорткова. Перша писемна згадка про нього офіційно датується 1442 роком. А я викопав дуже цікавий факт: одна з сільських вулиць, яка називається «Мокляки», згадується в Галицько-Волинському літописі. Це початок XIII ст.  У селі  було помістя молодого 18-річного Данила Галицького і до нього приїжджав князь з Угорщини Бела. Яке співпадіння: князь Бела, село Біла… І село розділяє навпіл річка Серет. А «серет» у перекладі з угорської – це «любов», чи «любить тебе». Угорський князь Бела може й назвав цю річку «Серет», бо познайомився тут з українкою Парасею, закохався.  

- То яку ж книжку ви хочете написати, про що? 

- Історичний роман про молодих князів Данила і Белу, про кохання угорського правителя до української дівчини з Галичини і про те, що з поваги до своїх і її почуттів назвав річку «Серет», тобто «Любов». Ось такий хочу написати невеликий історичний роман. 

- Тобто, далі буде… 

Василь ТОМИН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували