Дівчина дзвінко розсміялася:

– Я такої реклами свого товару ще не чула. Відміряйте два літра, буду знати, що насіння від веселої людини. Але скажіть, от ви невисокий на зріст і діти ваші теж такі?

Старий почухав потилицю.

– Та як тобі сказати, дочки невисокі, а сини – як дуби. А во, диви, який мій внук, – показав на кремезного рудого парубка, що вантажив ящики до машини.

Оксана вже хотіла йти, як одна ручка пакета відірвалася й щойно куплена цибуля розсипалася по асфальту.

– Миколо, – гукнув дід, – неси сюди якусь торбу, бо тут аварія.

Коли все було перепаковано в нову тару, дід розпорядився, щоб онук допоміг дівчині донести сумки до автобусної. А через пів року вони подали заяву до ЗАГСу.

Так весело розпочиналося їхнє сімейне життя. А тепер… Робота-дім-город. І все. Колись у їхньому клубі концерти були, танці. Навіть до Тернополя кілька разів їздили в драмтеатр. А тут у сорок два вона перетворилася на сільську тітку – живе не для себе, а для того, щоби пахати.

Ні, Микола її добрий чоловік. Шанує, всю важку роботу на себе звалив, навіть у хлів вона заходила, щоби тільки Лиску видоїти, що вже чекала її чиста і з повними яслами. Але Оксані хочеться іншого, щоби крім праці ще й відпочинок був, розваги якісь. Навіть сусідка Марія Іллівна, що колись була її вчителькою, якось сказала Оксані: «Ти, дитино, даремно в селі залишилася, тобі тут тісно».

Тісно не тісно, а жити треба, доглядати батьків, дбати про чоловіка й діток. Навіть Марію Іллівну доглянула, коли та чекала смерті. Коли вже зовсім погано стало, зателефонувала на прохання матері її синові в Канаду, щоби приїхав. Той приїхав, але застав маму вже на цвинтарі. Просив, щоби відкрили труну – священник не дозволив, так і не побачив її востаннє.

Готувалися до дев’ятин. Борис залишився, щоб усе спорядкувати й належно відбути панахиду. У дім сусідів навідувався по десять разів на день. В Оксани роботи побільшало вдвічі: треба було у своєму домі дати всьому лад, ще й Борисові допомогти. Не чужі ж люди, разом виростали, вона навіть якийсь час була закохана в найкрасивішого хлопця в селі, але Борис заглядався на інших. Тепер же він наче присмирнів і всю свою увагу переключив тільки на Оксану. Коли вона принесла список продуктів, які треба було закупити на поминальний обід, Борис ніжно, але наполегливо, узяв її за руку:

– Оксаночко, я в тому нічого не тямлю, на базар взагалі не ходжу, поїдемо разом, допоможеш вибрати.

Оксана хвилю повагалася, треба ж було свої справи порозсувати, щоби чиїсь вирішувати, але погодилася.

Коли скупили все необхідне, він запитав:

– А де в Тернополі найкращий ресторан?

– Для чого тобі? Ти ж удома поминки робиш.

– Хочу тебе запросити на обід, мушу ж чимось тобі віддячитися.

Спокуса була надто велика, щоби від неї відмовитися. Через пів години вони сиділи в затишній ресторанній залі, біля великого, аж до підлоги, вікна, за яким вирувало міське життя.

Оксані, не звичній до такої розкоші, після карафки дорогого коньяку захотілося плакати. Що вона, крім городів і баняків, бачить? А могла би ось так жити, ходити в театри, філармонії, дорогі ресторації…

Що з дружиною щось не так, Микола помітив наступного ранку. Уся наче світиться, радісно метушиться на господарці, дітей раз по раз цілує, навіть його чмокнула в щічку, чого на людях ніколи не бувало.

– Ти корову нині сам приведеш із пасовиська, бо я піду до Бориса на холодець наставляти, – крикнула чоловікові, вже виходячи з хати.

Борис чекав її, зустрів довгим поцілунком, від якого серце стрепенулося, і стрімгоголов упало кудись у п’яти.

– Кохана, – шепотів, ніжно притискаючи її до себе. Я був у турагенції й купив дві путівки до Єгипту. Після поминок відразу відлітаємо.

Оксана не знала, що відповісти. До Єгипту? Про це вона не могла навіть мріяти. Але що вона скаже своїм рідним, точніше, збреше?

– А не треба брехати. Я вироблю документи й заберу тебе до Канади. А потім і дітей твоїх перетягнемо.

Вирвалася із чіпких обіймів і побігла край села – у свій гайок, якому не раз розповідала про те, що в неї на душі. Знайомі з дитинства дерева зустріли її радісним, а потім тривожним шелестом. Ходила поміж берізками, які ще маленькими зустрічали на світанку сонце разом із їхнім випускним класом, обіймала старого клена, сперлася, наче на батькове плече, до кремезного дуба. Просила в них ради-поради, змагалася наче сама із собою.

Через годину повернулася додому втомлена й зосереджена. Але спокійна, впевнена. Набрала номер до Бориса:

– Вибач, я не зможу. І прийти допомогти не зможу, у мене з’явилася нова робота по дому.

– Що не зможеш? – оторопіло перепитав Борис. – Поїхати? Та ти знаєш, скільки грошей я вбехав у ці путівки? Та це п’ять зірок, найдорожчий курорт!

– Борисе, не можу…

– Дурна курко, та такою можливістю може тільки повна дурепа не скористатися. А я був подумав, що ти – нормальна…

Він ще щось кричав у трубку, але Оксана натиснула на червону кнопочку айфона. Усе. Зітхнула глибоко і враз відчула, що дихати стало легше, вільніше. На причілку хати раптом помітила довгу павутину бабиного літа. Чомусь згадалися слова покійної бабці:

– Друге бабине літо тепле, але нікого не нагріє.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували