За весь час свого заміжжя вона свекрусі слова ні разу поперек не сказала. Слухала і погоджувалася, бо діватися було нікуди. Відколи рідна мама привела в дім приймака-алкоголіка Славка, місця ні для Марійки, ні для її чоловіка там не залишилося. Хоча ні сварок, ні бійок у мами зі Славком не було – разом пили і разом валялися п’яні, – але кожен, хто смів зробити їм зауваження, ставав ворогом на все життя. У список таких ворогів потрапили і Марійка та  її молодша сестра Надя. Але Надя подалася за кордон, а Марусі випало черпати цей біль і сором до дна. 

Уранці, ледь переставляючи обважнілі ноги, Марія зайшла у велику й лунку від порожнечі кімнату, яку вони ще вчора підготували до побілки.

– Мамо, а де дівчата? – здивовано перепитала Марія про Іванових сестер-близнючок, які і не думали виходити зі своєї спальні. 

– Та вони вчора пізно із клубу прийшли. Хай посплять, вони ще вспіють наробитися. Ми удвох то вчинимо, – весело відказала свекруха, розмішуючи у відрі вапно. – Тобі буде це голубе на стіни, а стелю я раз-два махну.

До вечора Марія вже не чула ні ніг, ні рук, ще й живіт підозріло почав нити. Сяк-так помившись, ледве добралася до свого ліжка, навіть від вечері відмовилася. А Іван за цілий день так і не з’явився, хоч і обіцяв допомогти… Прийшов додому, як уже стемніло, ще й колєґу свого Петра привів. Обидва п’яні в дим, але, певно, їм випитого здалося замало, бо зачинилися на кухні і продовжили пиятику, не даючи нікому нормально спати. Коли та оргія закінчилася, Іван шпортаючись, зайшов до їхньої кімнати. Марія не втрималася: 

– Мене не шкодуєш, хоч би на дитину зважав – я вже не можу так звиватися, як раніше. 

– Страшне яке. Ти ж не на останньому місяці, – сказав, ледве ворушачи язиком і відразу голосно захропів. 

Уранці до Марії викликали «швидку», бо почалися передчасні пологи. 

Через кілька днів вона повернулася додому. Ніхто її не пожалів, ніхто не сказав доброго слова. Відчувала страшну порожнечу – і в своїй утробі, і в душі. Іван, як завжди, повернувся пізно і на підпитку. 

– Ти вже вилікувалася? – спитав, аби щось спитати. – Нічого, нову дитину збацаємо. 

– Нічого ми не збацаємо. Я подам на розлучення, – сказала вона рішуче, втупившись у стіну. – Ти знаєш, як мені важко. Хоч би сьогодні прийшов тверезий.

Він нічого не відповів, тільки голосно хряснув дверима, вийшовши із кімнати. Що він говорив мамі – не чути було, зато свекруху чутно було аж на вулицю. 

– Що? Розлучення? Ну і добре. Хай іде собі, звідки прийшла. Най ті пияки її приймуть. Ще мені одна – навіть дитини не може вродити. А ти собі знайдеш другу, нормальну. 

Ледь дочекавшись, коли надворі почне сіріти, Марія, сама сіра від сліз, якими за ніч змочила всю подушку, що отримала на віно, почала збирати сумку. Поклала дещо з одягу, документи та залишок зарплати і пішла на станцію. Вирішила поїхати до двоюрідної сестри у Тернопіль. Люба вчора подзвонила і повідомила, що її сусіди-багачі шукають собі нову кухарку. Марійці такий варіант підходив – недаремно ж на кулінара вчилася.

Виявилося, що Любин сусід Микола Іванович був великим начальником на будівництві, а його дружина Віра Павлівна, хоч ніде і не працювала, але вважала себе завеликою панею, аби ставати до кухні. Марія їй ніби підійшла, але дали їй п’ять днів на випробування, щоб переконатися, що вона і справді добра кухарка. 

Робота Марійці подобалася – тиха, спокійна, усі продукти, які замовляла, були вчасно доставлені. Але головне – господарям смакувало усе, що вона готує. Вони навіть доручили їй підготувати солодкий стіл на внукові іменини. 

А одного дня приїжджав Іван. Тверезий, у гранатовому весільному костюмі. Просив, мало не плакав: «Повертайся, Марійцю, будемо жити, як перше». Але серце Марії ствердло: 

– Не хочу як раніше. Узагалі ніяк не хочу. Нажилася вже в невістках. Моя душа тепер – як випалена земля. Скрізь чорно, нічого не хочу, нікому не вірю. Так що прощай, Іване. 

Пішов ні з чим. А вона відчула як їй полегшало, ніби з рук кайданки спали. Лягла на свій диванчик, вкрилася з головою і сказала сама собі: «Тепер ні про якого чоловіка не те говорити – думати не хочу».

Але, як-то кажуть, ніколи не зарікайся. Одного разу водій Миколи Івановича Павло, який інколи їздив з нею на ринок, не відриваючи погляду від дороги, запропонував: 

– Марусю, а давай по роботі сходимо у кіно. Кажуть, фільм цікавий. 

Їй стало смішно: обоє вже бували у бувальцях – вона розлучена, він удівець. А «підкочує» до неї як пацан. Але погодилася, бо в кіно вона вже сто років не була, можна і сходити, тим більше, що Павло ніби не чужа людина, ні разу їй слова недоброго не сказав, завжди такий уважний, ввічливий. А після кіносеансу вони їли морозиво у кафе, а потім гуляли біля озера. Якоїсь їй біля цього чоловіка було легко і просто, хотілося розповідати різні історії зі свого життя, а ще цікавіше – слухати його. Він говорив-говорив і раптом замовк. Це тривало хвилю, поки він збирався з думками. 

– Марусю, я довго придивлявся до тебе. Ти знаєш, я вдівець і у нас немала різниця у віці. Але мені здається, що ми могли би жити удвох… Я тебе ніколи в житті не скривджу. Може, спробуємо? Не обіцяю «золотих» гір: маю тільки двокімнатну квартиру і машину. А дочка моя вже заміжня, живе у Хмельницькому. Давай на вихідних з’їздимо до них у гості – я їй вже про тебе розказував. Вона дуже хоче з тобою познайомитися. Знаєш, що вона сказала? Шукай, каже, тату, собі таку, як була наша мама. А мені здається, що я вже таку знайшов.

Марія ішла й усміхалася. Дивно, такі прості слова, а проникають глибоко, аж, здається, до самого серця. Їй на мить здалося, що на тому чорному, випаленому полі її душі де-не-де з’явилися перші зелені паростки. І хай ще несміливі, і не знати, чи не змерзнуть, чи не вигорять на сонці. Але ж з’явилися! Вона обережно поклала голову йому на плече. Біля неї була людина, якій можна було вірити. 

Валентина ЖДАН 

0

0

0

0

Ви вже відреагували