Навішують чужі і свої, недруги і юди різного крою та штибу. Тому й лунає від кутка до кутка: «А воно тобі треба? І так ніхто не почує, а навіть, якщо і почує – толку жодного». А все, що і як діється довкола нас, підтверджує ці застережні думки. Дехто, аби не втратити якихось невидимих для інших зв’язків із навіть супротивними політичними постатями чи групами, киває головою і вашим й нашим, бо хто зна, котрий із них завтра правитиме твоєю долею. 

Пишу ці роздуми в ситуації повної невизначеності у багатьох питаннях. Пишу, бо пам’ятаю Шевченкове:  
«Ну що б, здавалося, слова... 
Слова та голос - більш нічого. 
А серце б’ється - ожива, 
Як їх почує!.. Знать, од Бога 
І голос той, і ті слова 
Ідуть меж люди!»… 

Не треба мовчати. Не можна, а то скоро не людьми, а табуном станемо. Страшно, коли народ доводять до стану жаху перед змовленим. Попередні покоління уже проходили такі приниження людської гідності. Як не печально, на наше покоління тепер теж випадає така ж гірка година.  

Нам Господь подарував стільки скарбів і в природі, і в царині слова, і у пісенному вимірі. Та куди не гляньте. Інші дивляться з подивом і нерозумінням – як же можна такі цінності бездарно знищувати й тратити, розтринькувати і зрікатися, ненавидіти та продавати. Як?! Свідомо і сплановано людей вводили у стійло постійних загроз, знедолень, бідосі, зрадництва. Страх щось сказати, піднятися на захист когось, відстояти правду і честь переходить у безмов’я, апатію, духовне каліцтво й смерть. Поліцейський захист людей від сваволі та злочинних дій влади поволі переростає у захист влади від хвиль людського обурення. Одначе слово ще не втратило своєї огненної сили. Згадайте перипетії картонного майдану.  

Покладіть руку на серце – скільки разів вже проходили через оті врата замовчувань? У природі все збалансовано. Якщо мовчить правда – світом править обман. Сума добра і зла є величина постійна. Чогось стає менше – те місце заповнюється іншим. Якщо дитина живе у світі спілкувань та пісень, то сама володіє словом і може відстояти власну позицію, думку, гідність. Найстрашніше – прогавити прекрасне! Якщо стаємо німими придатками смартфонів, то дар мовлення поволі чахне, бідніє та переростає у німе бездумство й безлику покору. 

Є інший бік медалі – вміння чути, бо слухати й чути поняття різні. Почути образу в сльозинці, в зітханні, в щирому одкровенні мала би кожна людина, але не так воно у реальності. Не так. Коли на хвилі народного пробудження мені дарувала доля коло однодумців та сподвижників, із якими спільно прагнули втілити ідею «діяльності вільних людей у вільній державі», то тепер відчуваю себе зрадженою людиною, що стоїть на руїнах та попелищі втрачених ілюзій. Дивлюся на події, що розгортаються довкола призначень на керівні місця в обласній філармонії та інших структурах, і страшно стає. Коли партійна доцільність ставиться вище професійності – щось не те з нашими верховними керманичами. Зразу ж виникає питання: «А кому це потрібно»? 

Москальня, відчуваючи безкарність та енергетичні віжки у своїх руках, аж ніяк не хоче примиритися з вільним вибором одвічно залежної «малоросії». Хохли, для яких Україна чужа від назви чи мови до історичної правди, здають, продають все і всіх, бо їм державність зайва. Вони вічно звикли служити та наймитувати, а братися самим за розбудову отчого дому ані бажань, ані вмінь жодних немає. Перевертні, для яких головне догодити «їх величності», заради цього з вас останню шкіру здеруть. Чинуші присмокталися до владних крісел та створили державу у державі. Державу, куди ані ворожі ракети й дрони ніколи не полетять, бо ж згідно з «потаємними договорняками» і наші до них теж не завітають. Для цих «чужородців» війна – щедрі жнива зростання їхніх достатків. Українців, для яких рідна землі і родина є найвищими святинями, системно і безжально розстрілюють на фронтах, аби звести їх число до мізеру. Тих, що з-за кордону люблять Україну, поволеньки чужина переіначує на свій лад. А ще зосталася збайдужіла і безлика маса, якій думати тяжко, а солодку брехню споживають замість кави щорання і щовечора з усіх засобів інформації. Народ, який мав сформуватись у націю, в пору проголошення Незалежності,  поволеньки перетворився у отару, яку покірно ведуть до забою. Та навіть не ведуть – сам іде, як глухонімий сліпець на історичну плаху самознищення.  

Надумані і мертві проекти незнищенності та міцності, ідеї тисяч ракет і мільйони дерев уже не викликають сміху навіть у горобців. Слизь брехні, некомпетентність на всіх владних рівнях, безкарність, зневага, імітації патріотизму, фальшивість образу борців за європейські цінності у тих же горобців викликають нині хіба що кашель. Хтось скаже – то не наша вина? Ми тут ні при чому. То вони! Хто саме? Де живуть оті «вони»? Приклади ще раз руку до серця і дай відповідь перед дітьми та Богом – а що ти особисто зробив, аби не вмерла мова наша, не загинула пісня, не пропали традиції українські. Що? Сидів і чекав? Чого? Кого? Дочекався? Якщо народ за є-подачки готовий осліпнути й оніміти, якщо йому байдуже яким буде завтра для наступних поколінь, якщо не потребує захисту своєї країни – тоді й вона йому не потрібна. Перемагає лише той, хто бореться, а рабство починається з мовчання.  

Олег ГЕРМАН, 

заслужений діяч мистецтв України

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували