Це був сон із раннього дитинства. Бабуся Віра привезла із Канади, куди вона їздила провідати свого вуйка Олексія, подарунок для маленької Вірці, про який дівчинка тоді навіть мріяти не могла. Це були білі мештики на ремінцях і з полозолоченими танкетками. Таких у селі ні у кого не було. Уперше у житті п’ятирічна Вірця, взувши цей скарб, відчула, що щасливішої людини за неї немає у світі. Вона поважно походила по всіх кімнатах, потім вийшла на просторе подвір’я з надією, що хтось побачить, яка вона гарна у нових капчиках. Але, як на зло, ніхто до них не приходив, а вулиця була безлюдна. Тож дівчинка вирішила продемонструвати свою обнову котові Мацькові. Кіт чомусь не хотів ходити з малою господинею по двору і завернув на город. Вірця, звісно, за ним. Але, звернувши зі стежки, вона вмить погрузла у розкислому після зливи ґрунті. Із жахом побачила, що її білі мештики аж до блискучих застібок на ремінцях погрузли у чорному місиві. Хотіла вибратися з нього, але її засмоктало ще більше. На її голосний плач з хати вибігли мама і бабуся, витягли дитину із грязюки. Але Вірця не могла заспокоїтися, аж поки не побачила, що її нові капчики повністю відмиті і вже сохнуть на штахетах. 

А сьогодні знову той самий сон. Тільки вона вже в ньому доросла і йде по грузькому полю, ледь переставляючи ноги в тих самих білих, із позолотою, капчиках. Звичайно ж, тепер їй, що розміняла сьомий десяток, уже снилася не грядка, а поле, яке вона чомусь не могла перейти і вибратися на сухе. Невесело хмикнула: і справді, усе, як у її житті. Весь час треба дуже намагатис, щоби чогось досягти. 

Удень, коли вибирала цибулю, її покликала дочка Надя. 

– Мамо, ходи до хати, маємо гостя. 

Гість був більш як несподіваний, – на старому дивані сидів, нервово тереблячи поля вицвілого солом’яного капелюха, її Іван. Та який її – давно розлучені, покинув їх із дочкою ще у 2000-му, сам казав тоді: «Перелом тисячоліть і перелом доль». 

Не знати як своє,  але їхнє з Надійкою життя він переламав назавжди. Дочка ще якось швидше звикла, що тато пішов, а Вірі  це ніяк не вкладалося ні в голові, ні в серці. Їй тоді було  35 і вона аж до того зловісного вечора була переконана, що з чоловіком проживуть як голуб’ята до глибокої старості. Після того, як не стало її мами, для Віри найріднішою людиною на світі був її Іванко – добрий, господарний, веселий. Він працював на тракторі, а на вихідних грав по весіллях у своєму і навколишніх селах. Догрався до того, що його у неї вкрали. Розбите жіноче серце відразу зненавиділо розлучницю Леську, що так підло обкрутила її Івана. Потім, коли пристрасті трохи вляглися, вона почула, що Іван живе зі своєю другою жінкою десь на Закарпатті і вирішила, що то її вина, бо то їй випав такий льос у житті. А ще через років десять до неї дійшло: ніхто тут не винен, крім самого Івана. Це він зрадив їхню любов, їхню сім’ю, залишив напівсиротою їхню маленьку донечку. І тоді потроху давній біль почав відпускати. Навчилася жити без нього. Надя вивчилася у Тернополі, тепер учителює у сусідньому селі, а живе вдома з чоловіком і двома синочками. А Віра, відколи пішла на пенсію, повністю перебрала на себе кухню. Та ще й, Богу дякувати, є сила робити на городі, так що Надійка, як сама каже, живе, як на курорті. Але це вона тільки так говорить, бо насправді намагається скрізь підсобити мамі, примушує її частіше відпочивати. 

– Ну, раз прийшов, то кажи, що тобі від нас треба, – Віра раптом відчула, що перед нею чужа, абсолютно байдужа їй людина. Скільки в молодості ночей проплакала, скільки хотіла йому сказати з того, що наболіло на душі. Спочатку навіть думала, що все зможе простити, тільки би він повернувся. А тепер їй хотілося, аби він швидше пішов. 

– Тату, може, вже нарешті скажеш, чому ти раптом за два десятки років згадав про нас? – нарешті обізвалася Надя.

Та він мовчав і плакав. Сльози одна за одною падали на старий потертий капелюх, що дрібно тремтів у його тремтячих руках. 

– Простіть мені, якщо зможете. Ми ж свої. Я на старість лишився без хати, Леська тепер живе там зі своїм коханком, а мене вигнала, бо хата на неї записана. 

– То ти, Іване, квартиру шукаєш? – сплеснула руками  Віра. – Та це ж не проблема, бо у селі кожен четвертий дім пустує. 

– Але я… я хотів би удома, – сказав несміло. 

– Удома?! – перепитала із притиском донька. – Дім, татуню, це те, куди постійно вкладаєш свою працю і кошти. Твоїх аліментів (навіть не знаю, де є такі мінімальні зарплати?) нам ледве вистачало на хліб і олію. А вижили ми, татусю, за рахунок того, що мама гарувала день і ніч, куди і пішло її здоров’я. Де ти був, коли мама підшивала мої старі черевички, бо нові були непідйомні для нашого бюджету? Або коли вона сама латала дірку у стелі, перший раз у житті ставши штукатуром? Або як мама з високим тиском косила траву у долинці, щоби наша коза мала корм на зиму, а коли я стала студенткою, вона взяла ще 30 соток поля, бо мені треба було назбирати грошей на пальто і чоботи. Кажеш, тату, що ми – свої? Але свої так не роблять і своїх не кидають. Та що я кажу – хай мама вирішує.

Віра мовчала, розуміла, що у неї зʼявився шанс знову мати господаря, помічника, але де гарантія, що він знову не злиняє до якоїсть Леськи чи Ганьки? І тоді все доведеться переживати наново. Знову переходити те страшне непрохідне поле. 

Почувши тверде ні, Іван люто зібгав свій капелюх у руці і, не озираючись, голосно гримнув дверима. Віра нарешті розплакалася, а Надійка кинулася за тискоміром. А вночі Вірі знову приснився давній сон. Правда, тепер їй вдалося перейти те поле і вийти на твердий гостинець. І дивно: ті білі мештики були на ній чисті і виблискували до сонця своєю позолотою.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували