16 817 кілограмів молока від… однієї корови  

Про досягнення у молочному скотарстві «України» уже сказано чимало і на всіх рівнях. І це заслужено, адже іменита агрофірма зі Скориків упродовж багатьох років по крупинці зі світу збирає найкраще, впроваджує на своїх тваринницьких комплексах,  домагається вагомих результатів і здобуває почесні місця у національному рейтингу. Скажімо, у 2022–2023 роках вона виборола друге місце, а у 2024–2025 – була його незаперечним лідером. Під час цьогорічного тематичного конгресу, який нещодавно відбувся в Умані, оприлюднено результати рейтингу «Молочні рекорди України-2026». ТОВ «Україна» стала переможцем відразу у двох номінаціях. У «ТОП-10 молочних ферм із найвищим надоєм у заліковій масі» її середньорічний надій на фуражну корову становить 16 817 кілограмів! А в номінації «ТОП-20 молочних ферм із найвищим надоєм у натуральній масі» ТОВ «Україна» також продемонструвала найвищий показник – 14 928 кг! 

Нині в «Україні» триває будівництво ще одного молочно-товарного комплексу за останнім словом науково-технічного прогресу, першу чергу якого планують здати в експлуатацію у вересні цього року, а на повну потужність ця суперсучасна «фабрика молока» запрацює у 2027-му. Роботи розпочали уже під час війни, 2025 року. До слова, тут утримуватимуть до 3 800 голів великої рогатої худоби, з яких 1 500 – дійне стадо. 

Війна вносить свої труднощі для аграрних підприємств і не тільки. І насамперед це стосується кадрів. Якщо у сільському господарстві можливо бронювати до 50 відсотків працівників, то у будівельній галузі ситуація зовсім інша. Тому важливо підкреслити як непросто під час війни розбудовувати господарку. 

Олег Петрович зауважив, що торік тваринницька галузь вперше «принесла» у скарбницю агрофірми більше грошей, ніж рослинництво. Що не кажіть, а тваринницька продукція – це щоденна «жива» копійка, адже тільки молока тут щодоби реалізовують 120 тонн.  

Насінням «України» можна засіяти мільйон гектарів 

Рослинництво для агрофірми теж «золота жила» достатку. Досить сказати, що в «Україні» уже виробили і реалізували таку кількість добротного насіння, якою можна засіяти понад мільйон гектарів українських чорноземів, понад 40 відсотків яблук експортують на три континенти. А, враховуючи кон’юнктуру ринку, торішній урожай зернових та олійних культур продали переважно у першій половині нинішнього року. Словом, усе це зароблені кошти, з яких агрофірма сумлінно сплачує податки, виплачує гідну зарплату членам колективу, справно розраховується з пайовиками і відчутно підтримує Збройні сили України. 

Та все ж Олег Крижовачук повертає розмову до своєї улюбленої теми – тваринництва, і наголошує, що для успішної роботи тваринницької галузі мають бути класичні чотири «К»: корови, корми, корівник і кадри. З цим важко не погодитися. Особливо, коли йдеться про кадри. Зрозуміло, їхня важливість відчутна у кожній сфері життєдіяльності, особливо трудових династій – «золотого» фонду виробничих колективів. Про одну із таких розповів Олег Петрович, а характеризуючи главу родини і трудової династії, бригадира тракторної бригади Степана Павловича Штокайла у підсумку коротко сказав: унікальний чоловік. 

У трьох поколінь Штокайлів – 95 років стажу!  

Трудові династії свідчать: сільське господарство – це не просто робота, це стиль життя, який передають у спадок. Для людини найміцніший фундамент – це рідні і колектив, де твою працю шанують і поважають. Саме так можна сказати про Степана Павловича Штокайла, главу великої родини, в якій усі дорослі – працівники згаданої агрофірми. Пан Степан народився і виріс у селі Староміщина Підволочиського району, у місцевому колгоспі «Світанок» спершу працював столярем, водієм, токарем, трактористом, згодом очолив тракторну бригаду, трохи пізніше  працював заступником голови колгоспу. Після руйнації колгоспів у 90-х роках, переходом від командно-адміністративної до приватно-ринкової економіки в аграрному секторі, відбулося об’єднання земель господарства з ресурсами «України», це по сусідству до Скориків, де центральний адмінкорпус компанії – лише за 7 кілометрів. На пропозицію Олега Петровича Крижовачука очолити тракторну бригаду Степан Павлович погодився: не перший рік були знайомими і знали ділові якості один одного. 

– Коли я почав працювати на тракторній бригаді, в обробітку господарства було 2 тисячі гектарів землі. Жнива розпочинали з одним комбайном, – згадує Степан Штокайло. – З кожним роком земельний банк «України» поповнювався. Нині він  становить 16 тисяч гектарів. Треба бути добрим господарем, тоді до тебе тягнутимуться люди. Таким, як Олег Петрович Крижовачук. 

Згодом на роботу до компанії прийшли всі дорослі цієї великої родини: дружина Галина Віталіївна, доньки Вікторія та Інна, зять Михайло Брицький, найстарші онуки (їх у Степана Павловича п’ятеро і правнучка Аделіна) Денис, Василь і Владислав, молодші – Данило і Поліна. Уже працює третє покоління династії. 

Добра слава прийшла змолоду 

– Мені у житті щастило, – каже Степан Павлович. – Із дитинства любив спорт. Замолоду брав участь в обласних змаганнях із вільної боротьби, грав у футбол. Це і плюс служба в армії донині допомагає бути «у формі». Керівна робота з людьми – складна річ, це все на нервах. Коли я очолив тракторну бригаду ще у колгоспі, постійно чув: «що ти вчиш мене, ти тут на місяць часу, на довше не затримаєшся». А я вже шістнадцятий рік бригадиром в «Україні». 

Особистість Степана Штокайла добре відома на Підволочищині. Ще у 80–90–х роках був депутатом районної ради, визнаний переможцем конкурсу газети «Сільські вісті» «Кращий за професією», нагороджений редакцією цінним подарунком і туристичною путівкою. Відзначений медаллю «За трудову відзнаку». Та найважливіше – шана і повага в колективі «України». 

Колектив тракторної чималий – 95 працівників. Тільки механізаторів вісімдесят. Кожному потрібно дати роботу, аби зміг отримати пристойну зарплату. До війни, щоби працевлаштуватися, в агрофірму зверталося більше молодих людей. Як згадує Степан Павлович, він одразу бачить, чи буде кандидат на роботу працювати, чи ні. Нині, у зв’язку з війною, ситуація складніша, але працівників достатньо. Семеро колишніх механізаторів на фронті, часто телефонують своєму керівникові, цікавляться роботою. До речі, їм та іншим працівникам компанії, мобілізованим до ЗСУ, рішенням директора Олега Крижовачука виплачують щомісячну заробітну плату. Восьмеро демобілізованих воїнів повернулися на свої робочі місця в «Україну».  

Багатий досвід, життєва мудрість сприяють Степану Павловичу у повсякденній роботі, а ще він має змогу опертися на свою команду – головного інженера і його помічника. – Я жорсткий, але справедливий, – каже бригадир тракторної. – Знаю, як і з ким потрібно спілкуватися. Кого треба посварити, кого підтримати, кому потрібно допомогти коштами, у житті різні ситуації трапляються. Тоді агрофірма надає грошову допомогу чи позику. Головне завдання бачу в тому, аби кожному дати роботу і контролювати її виконання. 

До керівництва з проблемами, які можна розвʼязати в колективі, не ходжу. Олег Петрович сказав: техніку вам придбали, отож працюйте. У колективі є працівник Ігор Янків, він, можна сказати, майстер «золоті руки», у нього вроджений талант до ремонту, визначення причини неполадки будь-якої техніки. У механізаторів основна робота припадає на весну, літо, осінь. Долучаємо їх  і до організації виготовлення компостів, коли на полі до гною додаємо солому, кагатуємо, отримуємо цінне добриво. А нині, коли міндобрива дорогі, такі компости незамінні. І здешевлюють продукцію рослинництва, і структуру ґрунту поліпшують. 

У кожного своє робоче місце 

Уся велика родина збирається у Штокайлів у неділю чи на великі свята. В аграріїв вихідних практично не буває. Галина Віталіївна, дружина, працює черговою у майстерні агропідприємства, розташованій у Староміщині, доньки Віта – обліковець у садовому господарстві, Інна – працівниця овочесховища, зять Михайло Брицький – механізатор, комбайнер, онуки Денис, Владислав і Василь також  механізатори. 

У родини я поцікавився думками про Степана Павловича. Авторитет у нього беззаперечний. Поважають його і пишаються ним. Двом донькам допоміг побудувати будинки, придбати автомобілі та й у його домашній господарці всюди лад і порядок. Здавалося б, постійно чоловік у роботі і крім неї, нічого не бачить. Так ні. Є у нього справжнє захоплення – риболовля. Часу на це вистачає переважно взимку, у вихідні. І то, коли після наради Олег Петрович скаже: Павлович, можеш їхати на риболовлю. 

У Пеньківцях не ставок, а за об’ємом – справжнісіньке озеро. Тут Степан Павлович встановив своєрідні рекорди – виловив щуку 7,5 кг, коропа – 18 кг. До дідуся приєднуються й онуки, зокрема, Василь зумів виловити коропа вагою 6,8 кг (ФОТО ВНУК ВАСИЛЬ З РИБОЮ) 
– У мене вроджений підвищений тиск, – пояснює Степан Павлович. – А після риболовлі – зникає. Ці години часу на ставку заспокоюють і дають наснагу до наступного трудового дня. Ще би тільки мирного неба над Україною!». 

Петро ГУДИМА 
Світлини Ярослава СТАРЕПРАВА 

0

0

0

0

Ви вже відреагували