«Ми чекали наших до останнього» 

– Мене звати Сергій Ключко, – розпочинає голова сімейства. – Мені 37 років. Разом із дружиною Русланою виховуємо вже тепер трьох дітей: Владислава (13 років), Вікторію (3,5 роки) та наймолодшого Богданчика, який народився 29 травня цього року, тож трішки більше як два тижні. Родом ми із Херсонщини. Руслана – зі Скадовська, я – зі села Антонівка. Жили на лівобережжі Дніпра, на моїй вітцівщині. На жаль, наше село досі перебуває в окупації. Я мав теплиці, вирощував овочі й вірив, що Збройні сили України незабаром звільнять наш край. Думав: наші військові прийдуть, будемо ще й їх своїми овочами годувати, – якось тужно усміхається Сергій. 

Із кожним днем ставало дедалі тривожніше. Почалися розмови про те, що дітей змушуватимуть іти до російських шкіл, був тиск на місцевих жителів. 

– Влад категорично не хотів іти до російської школи, – продовжує Руслана. – Та й хто знає, що було б далі, адже ми – українці, наша сім’я – патріотична. А я на той час була вагітна Вікусею. Тому вирішили виїжджати. 

Тож 20 серпня 2022 року вирушили в дорогу. 

«Ночували в полі просто неба» 

Вирватися з окупації виявилося непросто. 

– Дорога була дуже важкою. Приїхали до Василівки (що на Запоріжжі), а там – тисячі машин, довжелезна колона. Одну ніч просиділи в авто. Вирішили повернутися додому, може, черга за той час зменшиться. За добу чи дві знову поїхали на Василівку – там був пропускний пункт. Але ситуація не змінилася. 

Стояла неймовірна спека. Ночували на ковдрах просто в полі, просто неба. 

Руслані стало зле, болів живіт. Якась жінка порадила підійти до тих «зелених чоловічків» на блокпості й спокійно сказати, що вагітній погано. Дякувати Богу, так нас і пропустили – десятими чи одинадцятими. 

«Мені здавалося, що дім мене не відпускає» 

Покидати рідну домівку було чи не найважче. 

– Ми якраз зробили добротні ремонти в будинку, облаштовували подвір’я, великі теплиці, будували плани на майбутнє, – згадує Руслана. 
А потім додає слова, від яких стискається серце: 

– Усі вже вийшли з хати, а я стою сама біля дверей. Залишилося зробити лише крок через поріг, а мене ніби хтось тримає за капюшон куртки й не пускає… 

– Я ледве вмовив Русю виїхати, задля дітей, – каже чоловік. 

Дороги України та Європи 

– Ви знали, куди їдете? 

– Ні. Просто їхали вперед. Гадали, максимум за пів року звільнять наше село й ми повернемося. На жаль… 
Спочатку трохи пожили на Полтавщині. Пізніше – Тернопіль. Точніше – Гаї-Гречинські. Більш як півтора року ми там прожили. Дуже було тяжко, в мене ж ще й ІІІ група інвалідності (лікуюсь два рази на рік у Києві). Думали, думали, вирішили: виїжджаємо в Європу. Приїхали в Німеччину, а вона вже переповнена біженцями. Ще й виникли деякі непорозуміння з певних причин. Після такої колотнечі зв’язалися зі своєю сусідкою (вона в Чехії), питаємо, як там, чи варто взагалі туди їхати? Поїхали… Але й там у нас пішло все шкереберть. 

Тож твердо вирішили: повертаємося в Україну! 

– А батьки ваші де? 

– В окупації, – з сумом мовить Руслана. – І його батьки, і мої – мама з братом… Дуже постаріли за 4 роки. Кажуть, здоров’я нема. Продукти, ліки дуже дорогі… 

Новий дім у Колиндянах 

– Як знайшли помешкання на Чортківщині? 

– Через оголошення в інтернеті. Спочатку жили в Борщівському районі, але той будинок не вдалося купити. Потім знайшли хату в Колиндянах. Подвір’я велике, город просторий – це ж чудово. 

Любов до праці на землі в Сергія ще з дитинства. Він закінчив Херсонський державний університет, працював викладачем, але зрештою повернувся до справи, яку знав найкраще. 

– Земля завжди мене кликала. У теплицях я змалечку. Спочатку допомагав батькові, а потім почав працювати сам на себе – у своїх теплицях. На Херсонщині мав дві великі – вирощував огірки, помідори, редиску та навіть кукурудзу. Нелегка праця, та вона мені до душі. 
За час проживання тут ми встигли замінити вікна, провести воду, облаштувати санвузол і переобладнати систему опалення. Роботи ще багато, та головне – руки є і бажання є. 

– За тринадцять років спільного життя Сергій завжди такий, – усміхається Руслана, – сам щось придумає, додумає, сам і зробить. 
– Голова – на місці, руки – на місці, тож все зробиться, – усміхається Сергій. – Перший рік у теплиці працювали з дружиною удвох, допомагав син. Тепер Руслана з немовлям, тож я переважно пораюся наодинці. Встаю о п’ятій ранку, збираю врожай і везу на точки збуту. 

«Мріємо повернутися додому» 

Попри вже свій дім, нове господарство і народження наймолодшого сина Богданчика, думками родина часто повертається до рідної Херсонщини. 
– Коли всю Херсонщину звільнять і буде куди повертатися, я все тут залишу й поїду додому, бо батьківська земля – найрідніша, – засвідчує Сергій. 
Руслана сумовито дивиться, наче удалечінь, і тихо додає: 

– Я дуже хочу повернутися в рідний дім. Мрію про це. А мрії мають властивість здійснюватися... 
Наприкінці розмови Сергій веде нас до теплиці. Між рядами зеленіють молоді огірки, наливаються соком помідори, зелені листочки редиски тягнуться до сонечка. 

На новій землі родина Ключків вирощує не лише врожай – тут росте й їхня надія. А маленький Богданчик, який народився вже на Чортківщині, колись неодмінно почує від батьків історію про дім біля моря, куди вони мріють повернутися після перемоги. 

Тетяна ЛЯКУШ 

Чортків Сіті 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували