– Софійко, це ти? – не вірила своїм очам. – Як же ти добралася до села так пізно? 

– Блаблакаром, – відповіла дівчина, похапцем цілуючи у щоку свою бабусю. – Тепер це не проблема, по інтернету все можна організувати. 

– А як же інститут, тебе сварити не будуть, що пропускаєш?

– Не пропускаю, усе під контролем. Сьогоднішні пари я відбула, а завтра у нас лафа – два викладачі, які не роблять переклички, так що можна і сачконути. 

Почувши голоси на веранді, з хати, опираючись на паличку, вийшов дідусь. 

– Ти чого дитину на порозі тримаєш? – удавано сердито напустився на Ганну. – Ходи, Софійко, на кухню, зараз наша бабуся почастує тебе своїм фірмовим борщем. 

Дівчина зазвичай не їла перед сном, але від такої смакоти хіба відмовишся? Коли вже вдруге за вечір мили тарілки і дід Олексій пішов провітрювати колишню Софійчину кімнатку, аби їй добре спалося, баба Ганна не витримала: 

– Ну а тепер розказуй, онучко, що тебе привело сюди серед тижня? Що сталося? 

– Ой, сталося, бабусю, сталося, – очі дівчини наповнилися слізьми. – Ти скажи, чого я така невезуча? Тільки познайомлюся з якимось гарним хлопцем, а він або негідником виявиться, або його хтось відіб’є. Може, на мені вінок безшлюбності? Я таке в інтернеті читала.

Бачачи, у якому стані внучка, Ганна присіла біля неї, обняла за плечі. Розтанувши від такого жесту, дівчина припала до її грудей і розридалася наголос. Цю сцену застав Олексій, що від несподіванки застиг біля дверей. Ганна виразно подивилася на нього і приклала палець до вуст. Десь через пів години, коли слізні емоції трохи втишилися, дід із бабою почали обережно розпитувати онуку, так, як колись, коли вона була маленькою і разом з татом і мамою жила у цій хаті. Батьки постійно по роботах крутилися, а дідусь і бабуся були найкращими друзями дівчинки. Давно вже тато, мама і Софія переїхали до міста, а старенькі родичі так і залишилися для неї найближчими людьми. 

– Я тобі так, донечко, скажу. Якщо твого Максима хтось перехопив, значить, він не був твій суджений. Шукай собі гідного, такого, аби відразу відчула, що з ним можна вкупі життя прожити, – говорила баба Ганна, гладячи Софійчину руку. 

– А ти відразу це відчула? – очі дівчини моментально висохли і загорілися цікавістю. 

– Відразу, внучечко, відразу, – зраділа бабуся, що онука починає заспокоюватися. – А знаєш, я мало не вискочила заміж за іншого, бо моя мама так вирішила.

– Розкажи, бабусю, – присунулася ближче нічна гостя. – Ти ніколи про це навіть не заїкалася.

Бабуся сіла рівненько, витерла хусточкою куточки рота (вона так завжди робила, коли хвилювалася), важко зітхнула: 

– Та тут не те, що розповідати – згадувати про таке не хочеться. Після того, як помер мій тато, ми стали жити дуже бідно. Бо маминої зарплати вистачало хіба що на хліб, олію і взуття для нас, дітей. З одягом було простіше: хто виростав із якої лашини, віддавав її меншому. А мені, найстаршій, нічого не перепадало, тож я після восьмого класу пішла на ферму дояркою, бо там найбільше платили. І справді, коли мама у своїй ланці заробляла десь по 50 карбованців, я приносила щомісяця додому удвоє більше. Але і наробитися тяжко треба було. Доїли тоді вручну, бідони перед собою тягали, навіть гній самі відвантажували. Але що то молоде-золоте – я працювала так, що вже за рік мою знимку на дошці пошани повісили. Правда, я була би більше рада, якби яку копійчину за ті «трудові подвиги», як вони писали, добавили. Але нас не питали. А завфермою був тоді молодий удівець. Жінка йому при родах померла. І треба було йому конче женитися, щоб дитина при новій мамі росла. От і пристав до мене як смола, каже, буду, тебе, Ганнусю, на руках носити, з ферми заберу, сидітимеш удома і тільки дитину пильнуватимеш і їсти мені варитимеш. Як прочула про то моя мама, то напосілася на мене і кожен день товкмачила мені: «Беруть, то йди. А то лишишся сама, як наша цьотка Вірка». 

А тут підходить мій день народження. І Микола Васильович, той завфермою, каже: «Як собі хочеш, а я прийду до тебе в гості». Певно, зразу про женячку думав поговорити, тож ми з мамою мусили гідний стіл накрити. А було то на початку сімдесятих. Тоді саме у моду увійшов м’ясний салат, олів’є, по-вашому. А до того салату мусово мати майонез і консервований солодкий горошок, страшний дефіцит. До сільського магазину такого товару близько не привозили, поїхала я за ним у місто. Обійшла п’ять гастрономів і продуктових магазинів – нема. Нарешті хтось підказав, що десь за кафе є склад і там продають горошок. Я кинулася туди, а там уже черга до складських дверей кілометрова. Виявилося, що, крім того, що мені треба, ще й шампанське «викинули», бо то було якраз перед Новим роком. Що робити – стою. А людей так багато, що черга вигнулася змійкою. І ті, що вкінці, стоять за три метри від тих, що вже біля прилавка. І раптом чую: 

– Ти чого там стоїш? Не бачиш, що я тут? Ходи сюда! 

Дивлюся, якийсь незнайомий чоловік до мене звертається. А сам мені підморгує. Я нічого не зрозуміла, тільки те, що він не звідси, бо наш не сказав би «сюда». Але іду. А люди в крик, що для всіх черга має бути. А він так спокійно, але голосно заявляє: 

– Чого кричите? То моя рідна жінка. 

Дід Олексій хвацько поправив свого поріділого чуба. 

– А що, я був не такий уже і неправий. Твоя бабуся, Софійко, уже 50 років мені не просто рідна, а найрідніша жінка. Я тоді був командировочним – ми приїхали з Києва будувати на Тернопільщині свинокомлекси. А перед Новим роком хлопці послали мене за шампанським, бо яке то свято без нього? Дивлюся, а в самому кінці стоїть дівчина. Глянув і очам не повірив: вона один в один схожа на мою маму в молодості, таке ж біле волосся, такі ж голубі як небо, очі. Спочатку думав, що примерещилося. І я зрозумів, що ось зараз візьму своє шампанське і ми з нею ніколи більше не зустрінемося. Через то миттю придумав, як із нею познайомитися.

– Бабусю, і ти теж побачила щось особливе? – Софії від почутого аж дух перехопило. 

Ганна тихо усміхнулася: 

– Побачила, внучечко, побачила. Стала біля нього, серце з грудей вискакує, руки трясуться. А він взяв мене за руку і я почула, що якийсь спокій від нього йде. Захотілося, щоб та черга довго не кінчалася, щоб побути ще трохи разом. Провів він мене на автобус, а в останній момент скочив у нього і поїхав зі мною до села. Сказав, що тепер ніколи мене від себе не відпустить. Так що приїхала я додому і з горошком, і з нареченим. А через місяць після свят ми розписалися у нашій сільраді.

– У нас удома кажуть, що судженого і конем не об’їдеш. А я свою суджену зустрів у черзі, – весело засміявся дід Олексій. А потім зовсім серйозно додав: – І ні разу про це не пошкодував.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували