Галя і Надя теж, можна сказати, дружили ще зі шкільної парти. Ну як дружили – удвох ходили до школи, бо їхні квартири були в одному під’їзді. Дівчата разом росли, приблизно в один час виходили заміж, але найбільше потоваришували, коли почали вивозити своїх немовлят на прогулянки, а потім пильнувати своїх непосидючих хлопчиків на дитячому майданчику. 

А от Арсен і Володя здружилися ще з часів пелюшок, чи, точніше сказати, мокрих памперсів. Тепер їх розлучити могли лиш густі вечорові сутінки і наполегливі окрики мам, що пора вечеряти і спати. Після школи вони теж були разом, очікуючи на одній із  квартир батьків з роботи. Тато і мама Арсена торгували на ринку, маючи вже свою ятку, а Володині днями пропадали у своїх офісах, за що Галя позаочі називала їх «чистоплюями». Що це означало, Арсен не знав, але по інтонації, з якою мама вимовляла це слово, розумів, що це щось не дуже гарне, хоч насправді ні разу не бачив, щоб хтось із Володькових рідних плювався.

Насправді Галя дико заздрила у всьому сусідам знизу. Бач, і Надька, і Олег влаштувалися на такі роботи, що їм плалять тільки за те, що папірчики по кабінетах розносять. У них із Василем зарплатня на ринку, може, не дуже і нижча, але скільки то треба «напахатися» і на морозі, і на пекучому сонці, а тим гроші самі до рук пливуть. Колись Галя заходила в той офіс – там із кожного кабінету пахне кавою, як у барі – переробляються, бідненькі. 

– Та чого ти до них вчепилася? – не витримав бурчання дружини Василь, вислуховуючи за вечерею одну і ту саму історію. – Живуть собі люди, та й живуть. Нам також нічого не бракує. 

– Ага, тільки вони щороку в Карпати їздять, а ми до батьків у село, – ще дужче розпалювалася жінка. 

А одного разу, сама себе накрутивши під зав’язку, вона сипонула: 

– Бачила вчора ту щасливу сімейку! Хоч би людей постидалися: він її тримає за руку, як малу дитину, а вона патли розпустила, у віченьки йому заглядає, як пацанка якась. Чує моє серце – там щось нечисто. Треба ще розібратися, чи його то дитина. За Надькою після школи Толик, як барвінок, вився. Та й, якщо придивитись, то Володька зовсім на Олега несхожий. 

Цю розмову, звичайно, чув Арсен, хоч був захоплений грою на телефоні. І хоч тато мамі заборонив про таке говорити, йому, Арсену, ніхто не забороняв думати про це. Він думав-думав і придумав. Уранці, ледь дочекавшись Володьку біля під’їзду, відразу видав йому на-гора усю почуту інформацію. Як-не-як, друг має право знати про свою сім’ю. Дитина зробила це чесно, але Арсен ніяк не міг передбачити наслідків такої «правди».

Володька замовк і по дорозі до школи не проронив ні слова. На першому уроці до нього аж шкільну медсестру викликали – у хлопця підвищилася температура, розболілася голова. Викликали маму. Та прибігла, забрала сина додому, поклала в ліжко, а сама поспішила на роботу – бо відпросилася лише на годину, а у них  із цим строго.

Володя лежав, розмазуючи по щоках сльози і думав, як же йому не пощастило у житті. Виявляється, що тато, якого він так любив – зовсім не його тато, а якийсь там чужий Толик може називати його своїм сином. Його стільки дурили! Почав згадувати ситуації, коли тато йому докоряв, чи то сварив, чи то не дозволяв довго сидіти за компом. Бити, правда, не бив. Але це також тому, що він – нерідний. Он Арсена його тато якось навіть паском потягнув. Бо то, як-то кажуть у кінах, рідна кров, йому можна.

Витерши насухо очі, Володя встав, узяв рюкзак, який йому купив перед школою тато – ні, не тато, дядько Олег, – поклав туди чупа-чупс, улюблену синю футболку і зубну щітку, бо тато, тобто дядько Олег, вчив, що культурна людина завжди бере її із собою у дорогу. Уже хотів виходити, але вернувся з порогу, кострубатим почерком написав записку: «Я знаю, що ти – не мій тато» і спустився по сходах. Він уже знав, куди піде. За лісом у сусідньому селі є їхня дача – маленька хатинка, але перекантуватися у ній можна. Доїхав на міській маршрутці до кінцевої зупинки, а далі почимчикував дорогою, що вела у ліс. 

Ліс зустрів Володю веселим щебетом пташок, незвичним тріпотінням на вітрі листочків. Він ішов, ішов, поки не зрозумів, що доріжки ніде вже не видно, а дерева зімкнулися над ним суцільним куполом, ніби створюючи йому прохолоду. Невдовзі ця лісова прохолода почала густішати і темнішати. Хлоп’я зрозуміло, що насувається ніч. Із жахом зрозумів, що телефон залишився у кишені куртки, яку він передумав одягати, виходячи з дому, бо цю куртку купував йому Олег. Володі стало страшно. Почали мерзнути руки і ноги. І тоді він вирішив бігти. Біг довго. Зупинився, щоб відхекатися і раптом почув здалеку людські голоси. Він закричав і кинувся туди. І справді, за кілька хвилин голоси посилилися. Він побачив чоловіка і жінку, що складали на фіру деревця. 

Добути якусь інформацію від украй переляканої і знеможеної дитини було дуже важко. А ледь він пригадав номер мами, добре, що вона примусила вивчити його  напам’ять, жінка у білій хусточці відразу ж зателефонувала. Тато з мамою приїхали дуже скоро. Володя уже встиг трохи відпочити, напитися найсмачнішої у світі води із простягнутої йому пляшки і навіть з’їсти цукерку, якою пригостила його добра тьотя. Поки мама вибиралася із машини, тато вже був біля нього. Підбіг, схопив на руки, потім поставив. Обмацав дитині руки, ноги, голову, перевіршивши, чи все ціле. І тільки тоді запитав: 

– Сину, ти дуже налякався? Не бійся, я з тобою. І тебе завжди захищу. 

Він знову схопив його своїми дужими руками, підніс і міцно притулив до себе. Його шорстке підборіддя відразу кольнуло Володю у мокру від сліз щоку. Але переляканий турист не пручався – було так тепло і затишно у татових обіймах. Нарешті Володя підвів голову. 

– То ти… ти справді мій тато? – запитав тихо. 

– А ти хіба не бачиш, що ми з тобою схожі, як два грибочки? Точніше, гриб і грибочок? – засміявся крізь сльози татусь. – А це твоя справжня мама. Мало того, я тобі як синові, скажу по великому секрету: у тебе скоро буде сестричка, а у нас із мамою – донечка. Тож тепер ти не робитимеш більше подібних сюрпризів, бо нам, чоловікам, треба буде дуже дбайливо берегти нашу маму, а потім – і твою сестричку. 

Чоловік і жінка, що врятували Володю, стояли біля свого воза, як закам’янілі. Жінка краєм хусточки витирала сльози. У неї ніколи не було своїх дітей і вона думала: «Хай би мала ось такого, що би втікав до лісу чи не слухався. Але би була рідна кровинка»…

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували