У його доробку – десятки перекладених книжок і роки активної музичної діяльності, що сформували впізнаваний стиль і довіру аудиторії. Про творчість без пауз, роботу з текстами і музику, яка не відпускає, – у нашій розмові. 

«Мій світ почався з Кременця» 

– Пане Вікторе, Ви народилися у Кременці. Які спогади з малої батьківщини найбільше вплинули на Вашу творчість? 

– Передусім я дуже вдячний долі, що мені судилося зʼявитися на світ у такому казковому місті, сама природа якого – гора Бона із залишками фортеці, таємничі Дівочі скелі, навпроти яких стояла наша хата, загадковий ліс відразу за цією хатою, в якому я проводив мало не весь свій вільний час – були джерелом моєї майбутньої творчості, були сповнені чарів і музики…  

Щоправда, з музикою мене повʼязували дещо химерні й дивні ситуації. Річ у тому, що батьки дуже хотіли, аби я займався музикою й віддали мене до Кременецької музичної школи на клас піаніно. Однак вони не врахували, що я за гороскопом Близнюк, який терпіти не може нічого одноманітного й нудного, а мене в музшколі примушували постійно грати саме такі, одноманітні й нудні, гами та арпеджіо. Отак я промучився десь рік або півтора, і почав скаржитися батькам, що не хочу більше вчитися грати на піаніно. Я сподівався, що цього буде достатньо, щоб припинити мої страждання, але я не врахував винахідливість батьків, які сказали, що раз мені не подобається гра на піаніно, то вони переводять мене на клас… баяна! Довелося мені ще кілька років страждати, вимучуючи ті самі гами й арпеджіо, але вже на баяні. 

Але так сталося, що батьки поїхали у довге відрядження, а я залишився наодинці з дідом і бабою, і тоді я вже влаштував справжній бунт, остаточно покинув музичну школу і… зненавидів музику! Десь років п’ять я взагалі не міг чути жодної музики, але тоді трапилася така химерна історія. До нас у гості приїхав мій двоюрідний брат, старший за мене на кілька років. Він щороку приїжджав зі своїми батьками до Кременця, але того разу замість розповідати мені про спорт чи дівчат, почав наспівувати модні на той час західні шлягери Елвіса Преслі, Пола Анкі, а також показав, як знайти на старому дідовому радіо станцію «Радіо Люксембург», де крутили ці всі шлягери. Ну, а позаяк брат був моїм кумиром, то і в мене прокинулося зацікавлення музикою, я почав завзято слухати «Радіо Люксембург», через що в мене постійно виникали суперечки з дідом, який ще завзятіше намагався почути крізь несамовите глушіння ворожі голоси – радіо «Свободу», «Голос Америки», «Німецьку хвилю»... 

Пізніше мені закортіло самому виконувати ті шлягери, я знайшов на горищі стару гітару, тоді зібрав у Кременці групу однодумців і створив перший у місті рок-гурт. Згодом почав пробувати писати власні пісні, і врешті-решт став музикантом. А позаяк мені хотілося зрозуміти, про що співається у тих шлягерах, вирішив вступити до Львівського університету на англійську філологію, що врешті-решт призвело також і до мого захоплення перекладацькою творчістю.  

Львів, Чубай і середовище, яке формувало позицію 

– Під час навчання в університеті Вас відрахували через проукраїнську позицію. Що трапилося? 

– Коли я приїхав до Львова і вступив до університету, доля звела мене з багатьма чудовими людьми. Наприклад, я опинився у гуртожитку з дивовижним, культовим поетом Олегом Лишегою, майбутнім лауреатом (єдиним, до речі, з України) престижної премії Американського ПЕН-клубу, а потім познайомився з не менш дивовижним поетом Грицьком Чубаєм, який мешкав неподалік від нашого гуртожитку, і до якого ми постійно приходили, влаштовуючи такі собі літературно-музичні «квартирники».  

І ось 1971 року Грицько Чубай вирішив створити самвидавний літературний часопис «Скриня», в якому, крім віршів самого Чубая, Лишеги та інших наших однодумців був і мій вірш «Коли сенс виллється з існування…». І хоча цей часопис не був політичний, а суто мистецький, та коли на початку 1972 року в Україні прокотилася хвиля арештів дисидентів, у декого з них під час обшуків виявили примірники «Скрині», і цього було достатньо, щоби проти всіх авторів часопису провели так звані «превентивні» заходи, які переважно полягали у відрахуванні з вишів, де ці учасники навчалися. Так і мене відрахували з останнього курсу університету, коли я вже писав дипломну роботу. 

Тепер я полюбляю жартувати, ніби я вдячний працівникам «Комітету Глибокого Буріння», що вчасно наставили мене на правильний життєвий шлях, адже, якби я закінчив університет, мене б відправили вчителювати в якусь сільську школу, і не знати, як би там склалася моя доля, а так мене відрахували, і я присвятив себе музиці, а згодом і перекладацтву. 

А залишатися вірним собі передусім допомагало спілкування з добірним товариством справжніх українців, але й також спогади про діда, який щиро ненавидів совдепію, не називаючи її інакше, як банда, що вже змалку заклало в мені зерна опору і протесту. Колись, уже після смерті діда, я розгорнув книжку його улюбленого «Кобзаря» і знайшов там листочок із написаними десь у 60-х роках дідовою рукою побажаннями, де мені запамʼяталася одна фраза: «Вірю, що хтось у моєму роді обовʼязково буде українцем». От я й мушу виконувати цей дідовий заповіт, щоб він схвально посміхнувся мені з того світу і сказав: «Тільки не зупиняйся!».   

«Я вдячний долі за постійний рух» 

– Коли і за яких обставин Ви переїхали у США? 

– Чесно кажучи, я ніколи й не переїжджав у США на постійне проживання. Завжди показую свій штамп прописки у Львові й доводжу, що я мешкаю у Львові, просто багато подорожую. Але річ у тому, що робота моєї дружини повʼязана зі змінами країн проживання, то щоб їй не було самотньо, ми всією родиною міняємо ці країни разом із нею. Скажімо, років десять вона працювала в Києві, то й ми мешкали у столиці, тоді її перевели до Вашингтона, і  ми потеліпалися за нею до Штатів, а ось тепер уже другий рік, як ми в Канаді, у Торонто. 

Мені таке життя подобається, бо я змалку любив мандрувати. Скажімо, коли їхав десь автобусом або машиною, завжди намагався сісти спереду й дивитися на дорогу, уявляючи, куди вона мене занесе, а ще виходив у Кременці до залізничної колії, де поїзди їздили не надто часто, бо то була кінцева станція, і прикладав вухо до рейок, намагаючись почути, коли ж нарешті підʼїде поїзд, а коли він врешті-решт минав мене, дивився йому вслід, мріючи про далекі мандри. 

На мою перекладацьку творчість це взагалі не впливає, бо мені достатньо мати під рукою компʼютер, незалежно від країни перебування, та й навіть і з музикою тепер простіше, скажімо, я записав цикл з пʼятдесяти пісень «In Tempore Belli» («В часи війни») вдома на компʼютері, викладаючи потім ці пісні в ютубі або на власному сайті www.victormorozov.com. Коли потрібно записати якийсь студійний альбом із музикантами або виступити на концерті, то просто приїжджаю додому, в Україну, звʼязок з якою ніколи не переривається. 

Як «Гаррі Поттер» заговорив українською 

– Вас часто називають батьком українського «Гаррі Поттера». Чи розглядали ви переклад «Гаррі Поттера» не лише як роботу з текстом, а й як спосіб наблизити українську мову до дітей? 

– У цьому випадку я взагалі не думав про текст, просто в мене виникла ідея-фікс суцільної українізації завдяки чарівникові Гаррі Поттеру. Річ у тому, що коли Дж. К. Ролінґ опублікувала вже перші дві книжки із задуманої серії, в Україні ще ніхто не чув про цей феномен. А позаяк уже виходив на екрани перший фільм про Гаррі Поттера, то я й подумав, що варто зробити якомога швидше й якісніше переклад першої книжки із серії. Коли діти в Україні, а особливо на Сході та Півдні, подивляться фільм і забажають перечитати книжку, яка існуватиме на той час тільки в українському перекладі, вони спочатку, можливо, неохоче почнуть читати україномовну книжку, а тоді захопляться, почуватимуться справжніми українцями, і станеться диво. 

На жаль, мені не вдалося цілковито втілити в життя мою ідею-фікс, насамперед тому, що через відсутність інтернету ніхто з видавців не чув про Дж. К. Ролінґ та її Поттеріану і не поспішав видавати книжку. До того ж, навіть мій близький товариш Іван Малкович, засновник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» спочатку вельми скептично поставився до моїх перекладацьких потуг, бо знав мене як музиканта. Тому було втрачено дорогоцінний час, і перші російськомовні переклади вийшли раніше за мої українськомовні. Проте починаючи з четвертої книжки, українськомовні переклади виходили вже набагато раніше за російськомовні, і це все таки зіграло свою роль, бо і я, і пан Малкович отримували, та й отримуємо досі багато листів від  дітей або їхніх батьків зі Сходу України, які пишуть, що завдяки українськомовному Гаррі Поттеру вони почали читати українські книжки й почуватися справжніми українцями.  

– Чи помічали Ви, що Ваші переклади вплинули на ціле покоління українських читачів? 

– Про це я не тільки читав у листах, але й чув від багатьох шанувальників моїх перекладів. Ось наведу лише кілька прикладів із таких листів: 
«Я хочу Вам вклонитися до самої землі і подякувати. Я, як і раніше, спілкуюся російською мовою, на роботі – українською, а от літературу читаю тільки українською мовою. І це все завдяки Вашим перекладам, таким легким, неймовірним і багатогранним. Ще раз впевнюєшся, мова твоєї Батьківщини не може бути сухою, вона багата, яскрава, колоритна, мелодійна». 

«Я з Донецької області, тієї її частини, що зараз окупована. Дякую! Завдяки цим перекладам я відкрила для себе багатства української мови і всім серцем полюбила її… Ми почали читати у році 2005–2006, і російський переклад уже був, але ми все одно свідомо віддавали перевагу українськомовному «Гаррі Поттеру». 

– Що для Вас було важливіше під час перекладу – точність тексту чи магія звучання українською? 

– Точність тексту для мене завжди мала першорядне значення, адже я не хотів би, щоб прискіпливі поттеромани звинуватили мене в неякісному перекладі, але магія звучання українською, природність, внутрішня музика тексту мала теж неабияке значення, особливо для дітей, яких ніхто не примусить читати книжку з кострубатим і неоковирним перекладом, тому для мене завжди було дуже важливо, щоби текст сприймався дитиною легко й невимушено, немовби це не переклад з іншої мови, а оригінальний український текст, щоби його хотілося інстинктивно співати, наче гарну народну пісню. 

Батярство, музика і трохи львівського хуліганства 

– Поговоримо про інший аспект Вашої творчості – батярство. Що для Вас означає бути батяром? І як Ви отримали їхнє посвідчення №001? 

- Коли я вступив до Львівського університету, в гуртожитку, куди мене поселили, працювали завгоспом і кастеляншою двоє старих львівських батярів – пан Юзьо і пані Зося. Ми, студенти, полюбляли вечорами підпоювати їх гарним винцем і вислуховати давні батярські історії, анекдоти, ну, і звісно, пісні, які я, власне, вперше від них і почув. Мені ці пісні-батярувки так подобалися своїм життєдайним гумором, іронією, сарказмом, що я почав потроху наспівувати їх під гітару, дивуючись, чому у Львові ніхто не записує платівки з цими піснями. Чекав-чекав, а тоді вирішив зробити це сам разом із чудовими музикантами, з якими ми створили «Батяр-Бенд Галичина».  

Якраз тоді Богдан Стельмах та Юрко Винничук зробили легеньку українізацію міжвоєнних батярувок, і ми з «Батяр-Бендом» записали перший альбом старих батярських пісень «Тільку ві Львові». Пізніше Андрій Панчишин почав приносити мені тексти нових пісень, я їх поклав на музику, і ми записали ще два альбоми, що складалися здебільшого вже з цих нових батярувок – «Серце батяра» та «Батярский блюз». У Львові 1 травня почали святкувати замість дня міжнародної солідарності трудящих усього світу день міжнародної солідарності батярів усього світу, де ми й представляли ці свої нові альбоми на площі Ринок, біля міської ратуші. Пісні стали надзвичайно популярні, а Головна Батярська Канцелярія міста Львова урочисто вручила мені посвідчення «Львівського Батяра №001», чим я надзвичайно пишаюся, адже в посвідченні написано, що «Батяр №001 Морозов Віктор є справжнім батяром, який любить файну забаву, справжній поціновувач гарних кобіт, почесний гість у всіх кнайпах, цінує добрі бумцики, любить гарний дотеп і вміє повеселити себе, компанію і є почесним гостем на Святі Батяра щороку». 

– На завершення нашої розмови: які нові творчі роботи невдовзі зможуть побачити й почути Ваші слухачі та читачі? 

– Щодо музики, торік відбулися мої ювілейні концерти у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, де крім мене, мої пісні співали дорогі друзі Оксана Муха, «Піккардійська терція», інші. Концерти були успішні, тож буду тепер готуватися до наступного ювілею. 
А перекладацьких проєктів у мене дуже багато, бо одночасно співпрацюю з різними видавництвами, передусім  із київською «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», львівським «Видавництвом Старого Лева» та Івано-Франківською «Вавилонською бібліотекою». То ж попри те, що вийшло у  світ уже понад 60 книжок з моїми перекладами, робота не припиняється, перепочити мені видавці не дають, тож прошу очікувати чергових перекладацьких новинок. 

– Дякую за розмову! 

Марія ІЛИК-БЕЗКОРОВАЙНА, 
спеціальна кореспондентка газети «Сільський господар» у США 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували