Невідомо з яких країв потрапив у зяті до Пистини Титівни парубок із дивним прізвищем Парило. Місцеві знавці природи з учителем біології Павлом Петровичем тлумачили його походження від назви багаторічної звичайної рослини, «трави-цілительки». Селяни жартували, що Тимофія занесли в село розвіяні роки, як нестримні вітри насінину. Його риси й поведінка чимось нагадували погоду березня, з давнини званого марцем, і хитромудрі сільчани почали йменувати чоловіка Марцем. 

Первісток молодят Павло народився в новозбудованій хатині на сільській околиці, де через дорогу врожаїлися колгоспні лани. Батько добре розумівся у техніці, мав повагу серед людей і місцевого керівництва. Навіть якогось періоду очолював тракторну бригаду. Характером був нетерплячим, нестримним як казали, з «гарячою» головою, від чого неодноразово й  потерпав. Зате батьківська натура сприяла у важкі голодні й холодні роки на прожиття не впроголодь.  

Маму знали жінкою веселої вдачі, спокійною, врівноваженою, працювала в колгоспній буряківничій ланці. Її вдача гармонійно впливала на спокій сім’ї, вгамовувала гомінкі суперечки. Оленину вдачу Тимофій цінував. 

Павло ріс міцним  в тілі, мав чорне смолисте волосся на великій голові, глибокі очі, що, як вуглинки світилися таємничим поглядом. Був також схожий із березнем-марцем: запальний, несподіваний у діях, мінливий. 

По-сусідству не було сімей із дітьми, крім ровесника та однокласника Юрка. Вони ще з дитинства здружилися, і ця дружба міцніла у шкільні та парубоцькі роки. 

Ще з початкових класів Марець на перервах між уроками, бешкетуючи, вчиняв переполох у класі. Вереск чувся по всій території старенької восьмирічки. 

Розумний і здібний, хлопець чомусь неохоче брався до науки, а домашні завдання часто списував у товариша. Зате не шкодував зусиль і часу мудрувати серед всякого залізяччя. Очевидно, батьківські гени не давали  спокою, тому часто бігав до батька на тракторний стан, що був поблизу. Туди інших дітей не пускали, остерігаючись крадіжок металевих деталей, які дітлашня здавала на металобрухт. 

Але, чим би не займався збитошник, його найбільше заворожувала риболовля. Вміло змайстровані ним рибальські снасті, з усякими приманками, яких ніхто більше не мав, проявляли чудодійну силу, позаяк не було й дня без вилову рибин, в хаті не вивітрювався рибний запах. Через це виникали суперечки фанатів, конкурентів серед ровесників, досвідчених рибалок. 

В селі подейкували про особливі стосунки між ним і азартним рибалкою, вчителем англійської мови Йосипом Павловичем. Часто вони рибалили на протилежних берегах річки, і учень завжди виловлював більше рибин. Тоді начувався на уроках англійської мови, якої не любив і не знав. Виходив на перерву червоний від сорому, спітнілий від незнань. Юрко не раз просив товариша не провокувати вчителя, поділитися уловом. Та де там. 

Цікавилися чоловіки його снастями, навіть незнайомець вмовив юного колегу продати дві вудки за непомірну на той час ціну – 20 карбованців. З таким «скарбом» старший брат довго купував квитки у кіно для менших Петра й Ігоря.  

Як кожного випускника восьмирічної школи, у Юркового сусіда була заповітна, далека і майже недосяжна мрія – стати моряком. Мрійник марив морем, оповитим таємницями невідомих країн у далеких плаваннях, таємничими островами. Отримавши благословення батьків, згодом поїхав у мінливу перлину Чорного моря – Одесу. Чи навчався романтик у морській школі, чи ні, але через кілька років, перебуваючи у відпустці, зізнався, що одружений із одеситкою. 

Дальша доля Павла Мареця окутана, немов морські береги, туманом. 

Приїхавши на похорон мами, чоловік оповідав про свою гірку долю. Було не впізнати його, колись міцного тілом, загартованого, з густим  чорним волоссям на голові, із збудженим світлом темпераментних очей, а тепер зіщуленого, змарнілого. З журбою в голосі Марець розказував товаришу дитинства, що розлучився з дружиною, яка вступила у заборонену войовничу секту. Дратівлива, злостива фанатка постійно агітувала чоловіка до її віри. Чвари завершилися вигнанням його зі свекрушиної квартири, а незабаром прийшло й повідомлення про скорочення роботи в порту. Так у розбурхані 90-ті роки Павло Парило опинився без даху над головою. 

Прихистив безпритульного, дав змогу працювати на каменодробильні болгарин-підприємець. Але вдома Парило довго не перебував, його тут нічого не стримувало – батьків не стало, брати та сестра мали свої сім’ї. 

Минуло понад двадцять років. Нині невідомо, де він, наш земляк  Марець, із дивним прізвищем Парило. Є надія, що вижив, вистояв у трудні літа та в нинішній ненаситній війні, яка по-звірячому руйнує міста і села України, не обминаючи красуні Одеси. 

Григорій ВОЛЯНЮК 
с. Борсуки на Лановеччині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували