Там, де дихає життя 

Зимова Борщівщина наприкінці лютого має свій особливий шарм. Дорога в’ється поміж пагорбами, де-не-де проминають акуратні хатини, засніжені сади та спокійні вулиці сіл. Тут немає міської метушні, але є те, що  називаємо «справжністю». Проте, заїжджаючи в Шупарку, одразу помічаєш різницю. Тут якось по-особливому людно. Хтось поспішає у справах, десь біля воріт гуртуються сусіди, а з подвір’їв чути звичний сільський гомін. 

Першим ділом ми вирушили туди, де завжди найгучніше – до місцевої гімназії. Це серце села, і воно б’ється дуже активно. Нас зустрічає директорка Галина Комар. Знаєте, є такі люди, яких називають «справжніми господарями». Вона не просто очолює заклад вже п’ять років – вона ним живе. З перших хвилин Галина Василівна з таким захопленням розповідає про своїх учнів, колег і саме село, що мимоволі починаєш заздрити тим, хто тут навчається. 

Тут неймовірна природа, ландшафти, від яких перехоплює подих, а ліси славляться білими грибами. Але головний скарб – це люди. 

Легенда про «білу пані» й тепло батьківських рук 

Сама будівля гімназії – це історія, до якої можна торкнутися рукою. Перші два корпуси – колишня панська хата. Стіни тут товсті, надійні, вони бачили не одне покоління. Але є у школи і своя таємниця, про яку в селі знають усі. 

«Приміщення старі, і в них є своя аура, – інтригує Галина Василівна. – Коли у 1960-х роках будували третій корпус, зачепили край старого кладовища, що поруч. Кажуть, тоді порушили спокій кількох могил. Відтоді нічні сторожі чи опалювачі, які приходять вдосвіта, іноді чують звуки кроків у порожніх коридорах. А один сторож навіть бачив білий силует жінки. Знаєте, я й сама, коли засиджувалася за роботою допізна, чула ці дивні звуки. Але ми не боїмося – наш привид добрий, він просто оберігає школу». 

Цікаво, що попри поважний вік будівлі, всередині вона надзвичайно тепла. І йдеться не лише про атмосферу, а й про реальні градуси. Оскільки школу опалюють дровами, у кожному класі батьки власними силами змурували грубки. Це додає якогось особливого, домашнього затишку. Поки в містах сперечаються про тарифи на газ чи електрику, тут потріскують дрова, а діти почуваються як удома. 

Дрова та діджиталізація: дивовижний контраст 

Що нас справді вразило, то це те, як у Шупарці поєднали «старовину» з технологіями майбутнього. Зайшовши до класу із грубкою, ви очікуєте побачити стару крейдяну дошку, а бачите… інтерактивну панель новітнього покоління. 

«Матеріально-технічна база у нас – на заздрість багатьом міським школам, – пишається директорка. - Ми повністю забезпечили кабінети біології, хімії, фізики та географії усім необхідним. У класі інформатики – 15 сучасних комп’ютерів. Є лінгвістичний кабінет, де учні працюють із ноутбуками. У кожного вчителя є свій робочий лептоп. Маємо п’ять інтерактивних дощок, дві панелі, проєктори, ламінатори… Ми робимо все, щоби дитина в селі отримувала таку ж якісну освіту, як і в обласному центрі». 

Окреме захоплення викликав кабінет трудового навчання. Це не просто «уроки праці для галочки». Для дівчат тут облаштували справжню студію: понад десяток швейних машинок і навіть мінікухня, де вони вчаться готувати. А у хлопців – столярний цех, де можна виготовити будь-що: від прабабусі-табуретки – до складних меблів. 

Мрія про нову школу, яку «поставили на паузу» 

Проте головний біль і головна надія Шупарки – це недобудоване приміщення нової школи, що височіє поруч. Це мав бути грандіозний проєкт: просторі класи, величезний спортзал (якого нині дуже не вистачає), актова зала та сучасні зони відпочинку. 

«Це моя «лебедина пісня», моя найбільша мрія, – ділиться Галина Василівна. – Ми потрапили у програму «Велике будівництво» і мали відчинити двері нової школи вже на початку 2023 року. Все було готове до фінішу. Але війна… Будівництво довелося призупинити. Проте віримо, що це тимчасово. Наша школа розрахована на 170 учнів, нині у нас навчається 128 – це дуже багато для гімназії в такий час. Діти є, життя вирує, отже, нова школа обов’язково буде добудована». 

Патріотизм, що починається з порога 

Шупарська гімназія – це ще й потужний волонтерський центр. Прямо біля входу вас зустрічає музей російсько-української війни. Це не просто стенди, це жива пам’ять: прапори з підписами бійців, гільзи, спогади. 

«Наші батьки – це золото, – каже директорка. – Тільки-но почалося повномасштабне вторгнення, ми всі стали одним фронтом. Скільки тонн продуктів, консерв і необхідних речей відправили на передову – не злічити. І тепер ніхто не стоїть осторонь. Ми – одна родина, і кожен розуміє: допомога армії – це наш обов’язок». 

Після уроків життя в школі не затихає: діти займаються черлідінгом, готують патріотичні вистави, беруть участь у грі «Сокіл-Джура». Тут виховують не просто учнів, а свідомих українців. 

Чим живе Шупарка поза школою? 

Борщівщина завжди славилася своїми господарями. Шупарка – не виняток. Це край працьовитих людей і безкінечних теплиць. Майже в кожному дворі можна побачити  ряди плівкових споруд – тут вирощують ранню городину, зелень, квіти. Це важка праця, але саме вона дає селу силу і достаток. Ми ще обов’язково познайомимо вас із цими господарями у наступних номерах нашої газети, бо їхній досвід вартий окремої розповіді. 

А ще в Шупарці вміють розважатися по-особливому. Коли взимку через обстріли почали масово вимикати світло, місцева молодь не зачинилася в хатах із телефонами. Вони відродили «райшур» – стародавню українську льодяну карусель. Це дерев’яна конструкція на льоду, яка крутиться і дарує неймовірні емоції. 

«Словами це не передати, це треба бачити! – сміється Галина Василівна. – Це і є наша відповідь усім труднощам. Ми не опускаємо рук, а тримаємося свого коріння і віримо у краще». 

Залишаючи Шупарку, ми спіймали себе на думці: сюди хочеться повернутися. Не лише за історіями про привидів чи за білими грибами. А за цим відчуттям живого, незламного українського села, де люди не чекають змін, а створюють їх самі. Тут, у віддаленому куточку Борщівщини, розумієш: Україна починається не з великих міст, вона починається з таких шкіл, таких директорів і такої щирої віри у свій рідний край. 

Шупарка живе. Шупарка працює. Шупарка чекає на перемогу, щоби нарешті відчинити двері своєї нової, омріяної школи. І ми впевнені – цей дзвінок обов’язково пролунає. 

Зоряна ДЕРКАЧ 

Світлини Ярослава СТАРЕПРАВА
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували