Коротко нагадаю суть. Якось одного серпневого дня їхав я електричкою з Києва до Шепетівки. Хто їздить цим маршрутом, знає, що шлях неблизький, та й багатолюдний, особливо, на старті маршруту. Та десь на половині шляху пасажирів у вагоні значно поменшало, стало тихіше, комфортніше. Ті, хто прямував далі, чи то читав щось, чи дивився на краєвиди, що «пропливали» за вікном, чи то просто дрімав. Словом, напівпорожній вагон «притих». Та ненадовго… 

Десь під Бердичевом на зупинці до вагону вихором влетіли троє хлопчаків років п’яти-семи і про щось своє весело і безтурботно «щебетали». За ними ледве встигав їхній дідусь, тягнучи за собою велику смугасту сумку. Оскільки біля мене було найбільше вільного місця, тож звичайно, уся ця компанія «приземлилася» саме тут. «Щебет» не припинявся. Але дідусь виявився неабияким «дипломатом». Прилаштувавши сумку під сидінням, щоб не заважала іншим, та впевнившись у тому, що внуки розташувалися на вільних місцях, коротко і безапеляційно мовив: 
– Значить так: хто буде голосно шуміти, той дині не отримає… 

«Щебет» тут же увірвався, і хлопчаки, як по команді, спрямували погляди під сидіння, туди, де стояла смугаста сумка. Дідусь витягнув сумку, дістав рушничок, акуратно розстелив його і поклав на нього красиву круглу диню величиною з футбольний м’яч. Не меншу! Діти притихли і уважно спостерігали за рухами дідуся. А він не поспішав. Витяг кухонний ніж, судочок, куди вигорнув насіння з розрізаної дині, і почав частувати ароматними та апетитними скибочками онуків, починаючи з найменшого. Відрізавши ще одну скибочку, він простягнув її і мені.  

Відкусивши шматочок дині, я був вражений. Сказати, що смачна, це – нічого не сказати. Смак і аромат – просто незвичайні! Товста м’якуш так і танула в роті. 

– Ну то як вам диня? – спостерігаючи за моєю реакцією, – запитав дідусь. 

– Нічого смачнішого в житті не куштував, – мовив у відповідь. – А що ж це за сорт такий? На ринку і близько такого не знайдеш…   
І дідусь повідав, що хоча ці дині його рідня вирощує чи не сотню років (насіння дісталося ще від його прабабці), та назви сорту ніхто не знає.

 Вирощують тільки ці дині і ніяких інших. Бо, як зазначив мій новий знайомий, інші дині ніяк не зрівняти з цими. І він щедро ділиться їх насінням із кожним охочим. А на підтвердження цього запропонував і мені зо два десятки насінин цього чудодійного смаколика. Звичайно ж, я з великим задоволенням і вдячністю прийняв цей подарунок. Наступного ж літа вирішив виростити «новинку» і на власній дачі. Щоправда, не дуже сподіваючись на результат Віктора Михайловича, хоча пригадав і втілив уже в свою практику всі його поради щодо вирощування. І що ж: результат не забарився. Хоч і не «футбольний м’яч», але щось близьке до цього вийшло. Та, як на мене, не так важливо було досягти розміру дині, як її чудодійного смаку. І, знаєте, – вийшло! Смакуючи першу свою диньку, я відразу ж пригадав своє знайомство в електричці з дідусем і його внуками, які, до речі, тоді «упоралися» з динею хвилин за п’ять. Пригадав також і те, з якою любов’ю і задоволенням спостерігав дідусь, як його внуки апетитно «розправлялися» з цим помаранчевим смаколиком…  

Оскільки все повинне мати свою назву, то я придумав назву для цієї дині. Все аж занадто просто – Безіменна. Відтоді  вона постійно «прописалася» на моїй дачі. Дуже шкодую, що не зустрів цього дідуся раніше. Нехай здоровиться  йому!..  
Наприкінці публікації я запропонував читачам тижневика безкоштовно поділитися з ними насінням цієї смачної дині. Вже десь через тиждень надійшли перші листи. Продовжували вони надходити і в березні, і травні, і навіть у червні. До речі, майже з усього Прикарпаття. Звичайно ж, на таку кількість охочих придбати насіння дині я не розраховував, отож уже під весну довелося надсилати насіння інших сортів динь чи кавунів, які в мене залишилися. До речі, теж дуже смачних. 

Та, розуміючи, що кожен охочий хотів придбати насіння саме дині Безіменна, цьогоріч я зібрав значно більшу кількість насіння цього сорту. Отож, якщо комусь із читачів «Сільського господаря» не вистачило насіння цього сорту у квітні-травні чи, можливо, хтось щойно дізнався і хоче придбати, я із задоволенням поділюся і  надішлю потроху зерняток усім, хто вкладе у лист підписаний конверт із марками та надішле мені за адресою: Сенчуку А. І., вул. М. Небаби, 100, кв. 27, м. Чернігів-5, 14005.  Буду щиро радий, якщо й на вашому городі чи дачній ділянці з’явиться влітку цей жовто-помаранчевий і такий корисний, надзвичайно смачний та ароматний красень. Спробуйте. Впевнений, що не пошкодуєте! 

Анатолій СЕНЧУК 

м. Чернігів 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували