І чи то їхня хвалькуватість, погордливі погляди на мене, чи моя любов до бабусі, яка була мені за маму й тата, не дозволили визнати себе переможеним, тож я  радісно вигукнув: «А мені бабуся розповідає щовечора казочку!» Спочатку моє повідомлення ніби й не справило на хлопців особливого враження. Та все ж один із них запитав: «А про що ці казочки? Про зайчиків чи про лисичку-сестричку?» Дитяча цікавість взяла своє... 

Нині педагоги, психологи дедалі частіше говорять про те, що дорослі, забувши про неповторні роки свого дитинства, намагаються ніби прискорити процес росту дітей, навчають їх прагматичності, умінню жити у цьому складному й нелегкому світі. Прагнуть, аби їхня дитина добре орієнтувалася у всіх життєвих ситуаціях, була практичною, уміла «брати своє» від життя. І цим, на жаль, завдають дітям великої шкоди. Воістину мав рацію Сент Екзюпері, пишучи: «Дорослі теж колись були малими, але, на жаль, вони про це забули».   

                                                           
Звичайно, я не за те, щоби показувати дітям лише красиві, легкі сторони життя, ніби все приходить до нас із тієї ж казки. Згідно з деякими психологічними та педагогічними принципами, дітей потрібно провадити так, щоби вони уміли адаптуватися до різних життєвих обставин  життя і знайти у ньому сенс, проявитися як особистість. Це однозначно! Але, на жаль, нерідко трапляються випадки, коли дорослі сприяють передчасному «старінню» своїх дітей, притуплюють їхню чутливу уяву, фантазію.  

Інколи розмовляєш із такими «підготовленими» хлопчиками чи дівчатками – і шкода стає їх обкраденого дитинства. Повірте, що виховані у такому суто прагматичному дусі діти ніколи не засумують за зламаним деревом, розтоптаними квітами чи травичкою, вбитою з рогатки ластівкою... Вони оперують «вагомішими», значно «потрібнішими» у житті поняттями. 

Що й казати, не всі батьки вчать дітей бачити й любити красу створеної Богом природи, берегти її, вміти шанувати людську працю. Дехто перекладає всі складності виховання на школу чи дитсадок, мовляв, на те вони і є, щоби навчати добру. Так, ці заклади покликані робити велику й нелегку справу – давати дітям відповідні знання, формувати їх кругозір, світогляд. Але чи мають право батьки стояти осторонь, сподіваючись, що за них це зробить хтось інший? 

Якось, перебуваючи в одній родині, ми довго розмовляли на цікаві педагогічні теми, обговорювали й проблеми сімейного виховання. Та ось настала пора вечірнього годування домашніх тварин, яких у господарів була ціла ферма. Раптом я побачив, як їх ще зовсім юна білокоса донечка величезним щербатим ножем байдуже шматувала свіжовипечені хлібини і після цього, вправно згорнувши їх у старе відро, кидала у клітки. Я дивився, як білі крихти падали крізь сітку на брудну, просякнуту гноєм землю, і чомусь стало страшно. Згадався фрагмент із вірша Дмитра Павличка, в якому поет розповідає про свою кохану дівчину, яка, ідучи з ним польовою стежкою, грубо топтала пшеничне колосся. Немає потреби цитувати весь цей чудовий твір, однак, як на мене, у цій строфі дуже влучно відображено саме те, про що йдеться: 
…О, я хотів тобі сказати, 
Що колосок отой вусатий – 
То невсипущий труд мозільний 
То молодим калач весільний, 
То для дітей пахуча булка. 
То хліб, що матінка-гуцулка 
З долівки вчила піднімати, 
Як в руку батька цілувати. 
То хліб, що ти із гастроному, 
Щоб жить, щодня несеш додому. 
Та я змовчав і йшов покірно, 
Бо я любив тебе надмірно, 
Але мені тоді здалося, 
Що ти – не золоте колосся, 
Що ти любов мою безмежну 
Стоптала так необережно. 

Згадалася розповідь мого приятеля, який певний час жив у Сполучених Штатах Америки. Одного ранку, йдучи до продовольчого магазину, він помітив, як його працівник віз у спеціальному контейнері багато некондиційного хліба. Раптом мій товариш помітив, як одна велика хлібина впала на асфальт. Тож не роздумуючи, швидко підбіг, уклякнувши, підняв хліб і поцілував його. Бо так навчила його робити мати; бо так робили й роблять у рідній Україні його батьки, діди та прадіди, для яких хліб був і залишається святим! Опісля він відніс хлібину на газон, де було багато голубів, які швидко з’їли її. Працівник магазину і люди, які спостерігали за дивним, на їх погляд, чоловіком, були вельми здивовані його вчинком. 

Насамкінець ще кілька штрихів про казки, на яких виховувалося чимало людей різних поколінь, оскільки вони мають великий вплив на розвиток дитини, її сприйняття, уяву, зрештою, на її становлення. Прищеплюють такі чудові риси як доброта, ввічливість, любов до ближнього, зокрема до батьків і природи. Розповідаючи казку, слід наголошувати на важливих виховних моментах, «прив’язувати» її до життєвих ситуацій. Адже народні казки – це саме життя. Справжня казка не розважає, вона вчить, виховує любов до матері, до Батьківщини. На жаль, цього не хочуть розуміти деякі дорослі, буває, що дехто тільки й дбає про «підвищення» свого інтелекту, аби за рахунок якоїсь години, потраченої для своїх дітей, не обікрасти себе. Скільки ще нарікань: ох, ті діти! Забирають весь вільний час. Ні відпочити, ні самому  збагатитися. Одне просить – розкажи казку, друге – змайструй щось. А життя біжить, невпинно проминають дорогоцінні хвилини…    

                                                               
   А якщо замислитися, приглянутись уважніше до себе, до своїх дітей, до виконання батьківських обов’язків перед Богом, своїм народом, врешті, перед самим собою, то, як мовиться, виникає серйозне запитання. Адже посадити дерево – це добре, але ще треба його доглядати, підливати, виростити, аби воно плодоносило. Та й чи так уже багато треба того часу, аби малюк відчув батьківську чи материнську ласку, допомогу, похвалу за щось зроблене ним. Чи то справді маємо проявити так багато мужності, аби ввечері відірватися від своїх справ (якщо вони є), екрана телевізора і сісти біля ліжечка та прочитати або розповісти таку захопливу для малечі казочку.  

Діти люблять, коли дорослі з ними розмовляють, діляться чимось цікавим, відповідають на їх запитання. І якими надокучливими вони інколи нам здаються! Проте дорослі повинні не тільки відповідати, але й самі запитувати. 

Як недостатня увага, так і зайва опіка шкодять дитині. Тут потрібна розумна батьківська присутність, за допомогою якої діти почуваються впевнено, повністю проявляють свої здібності, збагачуються розумово, духовно. І та ж казка допомагає пробудити в них цікавість, навчитися мислити, мріяти, уявляти. 

…Я повертався автобусом додому зі своїми маленькими синами, які влітку відпочивали в селі в бабусі й допомагали їй по господарству. Хлопці всю дорогу жваво розповідали мені про цікаві пригоди, які траплялися з ними під час канікул, та раптом старший, Богданчик, попросив мене якомога швидше придбати йому книжки, зошити та новенький ранець, з якими він піде до першого класу. А  менший, Андрійко, радісно вигукнув: «І казочку!.. Розкажи нам сьогодні казочку, тату!» 

о. Орест ГЛУБІШ,  
священник УГКЦ, викладач Тернопільської духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого 



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували