– Пані Людмило, нашу розмову пропоную розпочати з Вашого авторського Міжнародного  волонтерського проєкту «З Україною в серці». Відомо, що започаткували Ви його у той період, коли наше життя широкомасштабною агресією росії розділилося на «до» і «після»… 

– Від 2015 року, спочатку з волонтерськими вантажами, а потім із Харківським пресклубом за сім років війни мені довелося побувати на всій лінії зіткнення, в умовах, так званої «тиші», коли наших захисників убивали, а вони не мали права стріляти у відповідь за Мінськими угодами. Пам’ятаю Попасну, переполовинену станицю Луганську, визволене Щастя, квітучий Маріуполь, Покровськ, тодішній Лисичанськ, що став Бахмутом, Рубіжне, Краматорськ. А з ними – Золоте, Катеринівку, де не можна було з дороги робити кроки ні вліво, ні вправо, бо стояли попереджувальні знаки про замінування. Коли читаю новини і бачу назви цих зрівняних із землею міст,  біль каменем лягає на груди. З кожною атакою ворога, ти ніби втрачаєш частинку себе, як би ти далеко не був від тих місць. Із початком нападу рашистів мене вразила згуртованість українців, які зі всіх точок земної кулі стали на захист неньки. За словами «допомога з діаспори» стоять конкретні люди, які докладають зусилля, аби перегорнути цю страшну сторінку історії України, наблизити її до  справедливого миру. Я почала шукати волонтерів і писати про них, бо це єдине, що нині можу найкраще зробити. За свою невелику пенсію я не маю змоги купити дрон, але можу написати про тих людей, які збирають пожертви, нагадують про Україну своїм мистецтвом, просувають інтереси України у світі. Я знаходила земляків у соцмережах, їхала в різні країни. У числі перших героїв моїх матеріалів були волонтери Відня, Брно, Мадейри, країн Бенілюксу, Данії, Туреччини, Мальти, Італії, Греції. Ми подружилися з волонтерами Китаю, Індії, Іспанії, Німеччини, Нідерландів, Португалії, країн Балтії. Пишу і про українських волонтерів, мистецькі благодійні події. Так з’явився мій проєкт «З Україною в серці».  

Я рідко пишу про знаменитості, переважно стаю першовідкривачем осіб та організацій, про яких ніколи не писали і не згадували українські медійники. Кожен мій матеріал – це подячне слово людям, які нам допомагають і країнам, що надали тимчасовий прихисток українцям і сприяють, як їхній адаптації до країни проживання, так і збереженню української ідентичності. 

– Що Вам найбільше запам’яталося  за цей період? 

– Спочатку у всіх нас був шок. Ніхто ж не вчився волонтерити, збирати вантажі, відправляти. Вражала людська спонтанність та інтуїція. Скажімо, уродженець Бережан, отець Марко Семеген, президент релігійного товариства «Свята Софія» у Римі, за пів року гуманітарних складів біля церкви сказав, що якби починати знову, не знає чи вдалося б так налагоджено все зробити. Андрій Олійник, голова Краківського осередку Об’єднання українців Польщі, зізнався, що все робилося «на автоматі», але була чітка ідея зосередитися на медичній допомозі. Мені тодішня школярка Анна Абрамчук, яка із сім’єю з-під Києва знайшла прихисток у Чехії, сказала, що за два роки широкомасштабної війни подорослішала на 20 років. Дівчина – співзасновниця молодіжної організації MOST UA-CZ (міст між Україною та Чехією).  

На той час 14-літній підліток із Києва Олексій Іванов сказав, що на одному з мітингів у Відні находив понад 50 тисяч кроків(!), слугуючи зв’язком між артистами, волонтерами, організаторами дійства, став опорою майданів протесту проти російської війни.  

Тарас Катрун виїхав до Чехії школярем, тепер він молодий політик, волонтер, очільник товариства MOST UA-CZ, куратор волонтерської допомоги. Волонтерка Юлія Рей, яка з Чернігівщини перебралася на Мальту, сказала, що скільки «своїх» людей, яких вона там зустріла, навіть в Україні не мала… 

Вразила велика кількість недільних шкіл у  різних регіонах Європи, які з’явилися останнім часом. Потужний мистецький фронт об’єднав мільйони українців і їхніх друзів із країн проживання та туристів для представлення України, тримання її у фокусі потрібної нам допомоги та для зборів пожертв для воїнів. Багато людей задіяні для виконання проєктів, присвячених реабілітації наших воїнів після поранень, відпочинку українських дітей. Бажання писати про гідних синів і дочок України живить мене зсередини, робить сильнішою. 

Отож пишу, фотографую, надихаюсь історіями. Дякувати долі, я відбулася у такій професії, яка гартує характер, змушує постійно вчитися, дарує відкриття, неймовірні події, зустрічі з цікавими людьми та ще багато чого красивого, корисного.  

– Ким би Ви були, якби не стали журналісткою? 
– Я не уявляю себе поза цією професією. Вона мені підказала багато шляхів для самовдосконалення, допомогла перебороти втрати, зради, страх. І якщо я з нею дожила донині, це означає, що  комусь це потрібно. Ніби вчора я, шестикласниця Медведівської середньої школи на Черкащині, була сількором Чигиринської районної газети. Саме її редактор дав мені рекомендацію для вступу у виш. Тоді всі односельці передплачували «районку» і казали, що перед сном переглядали газету, аби побачити моє прізвище.  

На той час було дві школи журналістики: Київська і Львівська, тільки два виші – Шевченковий і Франковий готували журналістів. У Києві я була багато разів, а до Львова ще не їздила, тому взяла квиток і поїхала туди вступати. Так Львів став містом моєї юності. Спеціалізувалася на радіо. А після моєї практики  Тернопільське обласне радіо довірило обласний ефір. Роки праці були чудовою школою життя, величезного арсеналу друзів, пізнанням світу фестивалів, де мої авторські програми одержували нагороди. Генеральний директор Роман Заяць завів традицію поміщати відзнаки працівників на стінах у коридорах компанії. Чи не найбільше було там моїх, бо я не пропускала ні всеукраїнських, ні міжнародних конкурсів. Мені було цікаво і на людей подивитися, і себе показати (сміється).  

Закони 2015 року мудро показали ветеранам на двері. Після шоку я просто писала і розміщувала свої матеріали у соцмережі, бо зупинитися не могла, а тим паче то були вже роки війни, поїздки в зону АТО. Їх почали передруковувати сайти і я зрозуміла, що можу писати, бо робота в ефірі мала іншу специфіку. Тепер я повністю відповідаю Сковородинському – «Знайди сродну працю і не працюватимеш жодного дня». Уявляю, якби всі люди займалися тим, що їм подобається, усі були б на своїх місцях, із радістю ходили на роботу, яка була б не обовʼязком, а джерелом особистого задоволення, світ був би теплішим. 

– Чим для Вас є сполучення слів «життєвий досвід»? 

– Це наші випробування і гарт від їх подолання. Бо життя повне перешкод, невдач, втрат і ми не маємо часу довго відновлюватися. Це здобута нами сукупність навичок від спілкування зі світом людей. Хтось нас підтримує, хтось зраджує, а хтось несподівано стає рятівником. Чим більше життєвого досвіду, тим краще ми розуміємося на оточенні. Із життєвого досвіду знаю, що й на  заслуженому відпочинку потрібно продовжувати вчитися. Світ змінюється і це не зупинити. Льюїс Керрол писав в «Алісі», яку я вже внукам читаю: «Треба бігти з усіх ніг, аби тільки залишатися на місці, а щоби кудись потрапити, треба бігти як мінімум удвічі швидше!».  

– І про мрію та надію…

– Нині, як ніколи, ми віримо, що це останній бій, в якому ми не маємо права впасти. Я не казатиму, що надія вмирає останньою, бо хочу говорити тільки про її силу. Наш опір російському колоніальному гніту триває чотири століття і ми розуміємо, що колективні та соціальні зміни не відбуваються без індивідуальних рішень. І, якщо кожен із нас виконуватиме посильну роботу, це буде локомотивом до перемоги. Я мрію написати велику підсумкову книгу про допомогу закордонних українців, сподвижників, які  жертвують сном, грошима, здоров’ям, вільним часом і роблять те, що можуть робити і набагато більше, щоби врага-супостата не було на рідній землі.  

А ще хочу піднятися на Піп Іван – шосту вершину-двотисячник Чорногори вічнозелених  Карпат. На п’ятьох із нашим прапором і друзями, я вже побувала. Сходження на вершину моєї мрії я б присвятила нашим захисникам, бо вона може здійснитися тільки завдяки славним Збройним силам України.  

Розмовляла Наталія ЛАЗУКА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували