Наталя Галицька — не лише письменниця, а й ентузіастка, яка перетворила власне захоплення на справу життя. На півгектарі землі біля батьківської хати в селі Глещава Іванівської громади, вона разом із чоловіком вирощує спаржу — делікатес, який ще донедавна вважали екзотикою. 

Її спаржевий досвід — це і сімейна історія, і любов до землі, і приклад того, як із маленького насінини виростає справжня мрія. 
— Моє знайомство зі спаржею почалося років сім тому, коли подруга пригостила мене чимось незвичним, — усміхається Наталя. — А коли запитала, чи знаю, що це, я була здивована: «холодок»? Той самий, що ріс у бабусиному квітнику? 

Після того жартівливого відкриття почалося серйозне захоплення. А ще — символічне: спаржа з дитячих букетів і бабусиних розповідей стала рослиною, яка повернула жінку до витоків. 

— Бабуся дуже любила той холодок. Завжди зрізала мені до півоній, коли йшла на іспити чи свята. І казала: «Це їли пани». А я мала й гадки не мала, як це — їсти колюче зілля, — сміється жінка. — А тепер воно росте біля нашої хати, яку ще мій прадід збудував у 1957 році. І я вірю: це знак. 
Переїхала в Глещаву за пів року до повномасштабної війни. Хотіла бути вдома, на рідній землі. І вирощувати щось справжнє. 

— Усе почалося з подарунку: чотири роки тому на день народження подруга подарувала 10 пакетиків насіння спаржі. Посадили — і чекали. Аж весною побачили: росте. То був наш перший експериментальний рядок. 

Тепер мають два городи — загалом пів гектара, а наступного року планують засадити цілий гектар. 

Ранкове золото 

Сезон збору — з кінця квітня до 25 червня. Щоранку о 5-ій — в поле. 

— Збираємо до сходу сонця. Тоді пагони найсоковитіші. Добираємо тільки ті, що мають висоту до 25 сантиметрів. Бо далі дерев’яніють і втрачають смак. Коли свіженька — просто ласощі, як молоденький горошок. 

На день - до 10 кілограмів. Спаржу зрізають вручну, під кутом, у самій землі. Потім охолоджують у крижаній воді з власної криниці, зрізають кінчики і формують пучки по 300 грамів. 

— Є вже й постійні замовники. Якщо минулого року брали пучками, то зараз — кілограмами. Навіть у великі міста надсилаємо через Нову пошту. Сторінки в соцмережах дуже допомагають, — каже Наталя. 

Та не вся спаржа йде на продаж. Частину сушать на зиму. 

— Є в нас такий лайфхак: ріжемо на шматочки, сушимо під дахом у сітках. А взимку — крем-суп, смакота! Дітям дуже подобається. 

Терпіння, земля і віра в своє 

Вирощування спаржі — справа не з тих, що одразу дає результат. Потрібно щонайменше три роки, щоб зібрати перший урожай. І правильна земля — чорнозем, без добрив, без хімії. 

— Ми досі не поливаємо, обробляємо вручну. Ця ділянка до того «відпочивала» кілька років. І, здається, земля віддячила. 
Наталя наголошує: головне — терпіння і любов до того, що робиш. 

— Спаржа — рослина благородна. На одному місці може рости до 30 років. Але й потребує часу, уваги й дбайливих рук. 
І хоча письменницьке перо вона не полишає, нині більшість її днів — це сапа, ранкові збори й пакування пучечків. А ще — внутрішнє відчуття, що вона на своєму місці. 

— Мені здається, це дуже добрий приклад — повернутися в село, на землю своїх предків. Тут відчуваєш силу, тут відроджуєшся. 

Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували