– Василю Івановичу, економічний форум «Зроблено в Україні – Тернопільщина-2025» був корисним для Вас?  

– Такі форуми цінні передусім зустрічами, інформацією, враженнями та роздумами. Якщо вмієш читати й осмислювати реальність, користь неминуча. Для мене вони особливо потрібні, бо на кожному кроці відкриваю нове, намагаючись збагнути те, що більшість колег давно вже знають. Тоді в Тернополі збентежила несподівана зустріч із сином близької людини, який також став аграрієм. Пригадав, як у вересні 2016 року за два дні до Форуму видавців у Львові його батько зателефонував і попросив одразу, як приїду, «заскочити» до нього, бо є розмова. А зустрітися не змогли: Михайла Антоника не стало… Так і не знаю, про що мали розмовляти. 

– Посівна в Україні, як і в «Іванівському», завершилася. Тепер аграрії очікують на результати. А чи складним був минулий аграрний рік? 

– Для людини, яка займається аграрною справою, простого року не буває. Бо жоден не повторюється, а нові умови створюють нові виклики, які не завжди пов’язані з погодою. Але не варто нарікати на обставини – їх потрібно розуміти і належно діяти, скільки це не коштувало б зусиль. 

– А які уроки з минулого сезону використовуєте цьогоріч? 

– Завжди потрібно якісно вивчати реальність, не спізнюватися з рішеннями і діями, які повинні бути кваліфікованими. А далі – спілкування з людьми та їхня безпосередня праця. 

 
– Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль недавно сказав, що мета України – переробляти понад 50 відсотків урожаю. Як Ви до цього ставитеся? 

– Добра мета, але не варто до цього складного цільового комплексу підходити кампанійськи. Має бути чітке розуміння концепції та конфігурації системи перероблення в межах держави: організаційних структур, продуктів, цільових ринків, маркетингу, логістики тощо. Бо якщо кожне аграрне підприємство намагатиметься переробляти все, що вирощує, постане проблема цін, збуту,   конкурентоспроможності виробництв, які без належного ефекту масштабу програють ринок. Звичайно, приватні ініціатива і капітал багато зможуть, але не завадило б мати на рівні держави модельні характеристики цієї програми та її конкретних напрямів.  

За моїм розуміннями, перспективними можуть бути або масштабна конкурентна за якістю і цінами переробка, або – дрібнотоварна крафтова. А мета хороша. 

– Нині багато пишуть про глобальне потепління, а натомість мали у травні небувале похолодання. А ще експерти стверджують, що через зміни клімату найкращим регіоном для вирощування багатьох сільськогосподарських культур, очевидно, буде Захід України… 

– Існує думка, що вологий клімат дрейфує із Європи, і нас чекає така перспектива. Буде – як буде, до будь-яких обставин доведеться призвичаюватися. 

– Можливо, плануєте збільшити площі під цукровими буряками… 

– Думати про це, мабуть, передчасно. Крім того, не варто надмірно зосереджуватися на якомусь із напрямів більш як 20–25 відсотків очікувань, ресурсів і можливостей, не кажучи про необхідність мати збалансовану сівозміну. А ще потрібно зважати, як поводяться суб’єкти ринку з  продукцією, яку вирощуємо – чи проявляються в них монополістичні синдроми, що демотивують. На диверсифікованому ринку це менш загрозливо і зовсім інакше там,  де сильніший учасник обмежує суб’єктність слабших. Тоді єдиний спосіб конкурувати – вихід за межі конкуренції. Отже, час підкаже, як бути. 

– А як би Ви продовжили фразу «сільське господарство під час війни – це»… 

– На захоплених і прифронтових територіях – це вкрай драматична проблема, але щодо неї мають висловлюватися інші люди – не я. У нас багато в чому те саме, що і до війни, бо ніяк не скасувати біологічні цикли, ритми в природі, потребу в сучасних аграрних технології, техніці і кадрах. Усе – як було, тільки через війну людей на виробництві стало менше. Проблема дефіциту кадрів посилюватиметься, очевидно, і після війни (дай, Боже, аби все закінчилося так, як того прагнемо) – це підказують рух сучасного світу й українські реалії. 

– Чи буває у Вас внутрішній стан, коли оцінюєте зроблене порівнянням «А як би в цій ситуації вчинив Антон Іванович»? 

– Буду відвертим: я гадаю, як би в тій чи іншій ситуації вчинив не тільки Антон Іванович, а багато людей. Бо чим більше джерел інформації залучено до пізнання, аналізу і міркувань, тим раціональніші їхні результати та рішення. Я довго роздумую і вагаюся на старті, особливо – у справах, якими недостатньо володію. А ще мене тато вчив дивитися високо й одночасно бачити, як там під ногами, аби нічого несподіваного не сталося. Як розумію, він намагався прищепити мені добротну життєву орієнтацію, але в молоді роки це мені нелегко давалося.  

 
– Кілька років тому Ви відмовлялися від інтерв’ю, просили дати час, аби освоїтися в аграрних питаннях. Наскільки відтоді Ви виросли щодо розуміння сільського господарства і хто ви зараз більше – доктор наук із соціальних комунікацій, чи фахівець із аграрних питань? 

– Не знаю як вичерпно відповісти на це питання. Про себе думаю, як про людину, яка все життя вчиться всюди, у всього і в усіх. Буває, що опиняюся в ситуаціях, коли не хочеться вступати в полеміку з людьми, які заздалегідь мають негативні думки щодо мене, моїх можливостей і досвіду – їхнє право думати так, як думають. Свого часу мене багато чого навчили сильні люди і мудрі книжки. Вони допомогли змінити спосіб світосприйняття, мислення і вчинки, тобто – виробити філософію життя, якою дорожу і від якої не відмовлюся ні за яку ціну. А тепер конкретно: нічого нікому не збираюся доводити – буду, як і раніше, вчитися і намагатися добросовісно працювати.  Усвідомлюю, що багатьом байдуже, хто я, який шлях пройшов і яку працю вклав у справи і в себе – це нормально. А я хотів би до останніх зберегти статус,  яким дорожив і дорожу. Я його не без  самоіронії називаю – «Вася Теремко».  

– І хто це такий?  

– Тепер уже дуже дорослий, битий життям хлопець, який: допитливими очима дивиться у світ; голодний до знань; відкритий до людей і щирий з ними, доки вони не змусять відсторонитися від них; не цурається роботи; не боїться болю і не соромитися сліз.   

– А легко бути «Васею Теремком»?  

– Не завжди. Навіть одного разу докір почув: «Ти станеш колись серйозним чоловіком, чи все життя будеш Вася Теремко?». І в мене є претензії до цього давно полисілого «хлопця». Гадаю, що «Вася Теремко» в чомусь надто відкритий і довірливий, необачно завзятий і відчайдушний, надмірно твердий і непоступливий, а в чомусь невиправдано обережний і нерішучий. Але не такий він нікудишній, бо любить, цінує мудру думку, якісне слово і людську справжність, не заздрить нічиїм досягненням, не вдарить у спину, не обіллє брудом… 

Знаєте, нещодавно з друзями дивився в Івано-Франківському театрі «Солодку Дарусю» за романом Марії Матіос. Я її добре знаю – ми в університетському гуртожитку з однієї сковорідки смажену картоплю їли. Якоїсь миті під час спектаклю не зміг стримати сліз і вкотре переконався, що Аристотель мудро очікував від мистецтва передусім драми, ефекту катарсису – очищення душі і серця сльозами. Спектакль дивився і раціонально (був час, коли і писав про театр), і душею – зайшов у нього, тихенько поселився і там прожив разом складні ситуації із його героями, ніби і своє життя. Ну хіба можна витруювати із себе такого «Васю Теремка»? 

Я не розпрощаюся із собою – тим, яким був, поки приїхав до Іванівки. Не перекреслю свого життя і не гадаю, що мій досвід зовсім непридатний для теперішньої справи, а тепер його потрібно добудувати, урізноманітнити.  

– Ви розповідали, що Вас багато чого навчили дуже сильні люди. І тернополяни? 

– Звичайно. І в Теребовлі вони були. А Тернопіль відкрив дуже багато, передусім – якісну журналістику. А з музейником Ігорем Дудою багато розмовляли про композиційну і стильову єдність у мистецтві, потім переконався, що це важливо і в інших сферах. Під новим кутом зору відкрив ці знання головний режисер лялькового театру Євген Ткаченко. На одному із спектаклів у Києві він показав відмінності між режисерським і акторським спектаклями. Щось подібне казав Валерій Лобановський про футбольні «команду зірок» і «команду-зірку». До речі, його і Миколу Амосова вважаю одними із найбільших соціальних філософів сучасної України. 

Необхідність учитися в усього і в усіх є неминучістю людей, які, не працюючи за спеціальністю, терпіли недовіру, зверхність, насмішки, і все-таки чогось досягали, іноді – навіть більше, ніж гонорові цехові майстри. Формулу цієї неминучості відкрив для себе давно. Так жив, живу і житиму, доки дозволить Господь. І не соромно, що так мушу жити. Якомусь «Василеві Теремкові» це, можливо, було б обтяжливим, а для «Васі Теремка» – звично. 

Не маю права скорятися обставинам, мушу щодня перемагати дефіцит знань, досвіду, корисних знайомств, а також розчарування і втому, повсюдно шукати енергію і можливості для справи, якою займаюся. У цьому не тільки моя мета, а й інтереси багатьох людей, хоч і не всі так думають. Я повинен вистояти і все зроблю, щоби так було. Повинен виконати роботу, яка мене покликала і на яку наважився. За філологічний диплом, багатолітню роботу в гуманітарній сфері чи за словами «а навіщо мені це» ховатися не буду. 

 
– Мабуть тому, що Ви розумієте потребу? 

– У принципі так: я розумію, що підприємство має відповідати сучасним реаліям, а я повинен бути адекватним у ситуації, в якій опинився, виконати роботу, яку хтось із мого покоління мусить взяти на себе. А ще – я не звик програвати і поки дихатиму, не здамся. 

– Чи задумувалися Ви над тим, яким буде сільське господарство загалом і ПП ОП «Іванівське» після війни? 

– Міркування є, але до системного бачення ще не дійшло. Для цього, очевидно, важливо мати цілісну картину розвитку сучасного світу, бо сільське господарство не може бути відірваним від його новітніх тенденцій. Гадаю, що буде  новий виток технологізації – в аграрній сфері домінуватимуть ще потужніші механізми із дистанційним управлінням, які значною мірою замінять людей у полі. Може бути, що висококваліфіковані фахівці в офісі за моніторами сіятимуть, доглядатимуть посіви і збиратимуть урожай. Інші – підтримуватимуть у порядку техніку. І не треба особливо цьому дивуватися. Безперечно, людський чинник ніхто не скасує, але будуть іншими його структура, набір знань і вмінь. Вищою стане загальна культура в усьому. 

– Тоді останнє запитання: ми – напередодні Вознесіння, коли небеса відкриті і Бог чує всі молитви та прохання. Ви про щось просите Всевишнього? 

– У дитинстві мене вчила молитися бабка. Я тоді не особливо усвідомлював, що роблю. А тепер намагаюся триматися своєї дороги до Бога – може, тому, що моя віра базується і на знаннях, бо кандидатську дисертацію захищав із релігієзнавства і дуже люблю цю галузь знань.  
Особливі переживання навідуються до мене, коли у храмі – сам. Такими вони бувають у молитві під час пробіжок у лісі. Молитва, як і прохання до Бога – таїна, і, мабуть, не варто про це говорити. Людина до Бога йде своїм шляхом і розмову з ним має  свою. Іде не тому, що диктує мода, а із внутрішньої потреби зрозуміти себе, людей, світ і щось суттєве змінити в собі, своєму житті. Я на цьому шляху. Дуже ціную досвід, який здобуваю, і відчуття, як ця непроста праця робить мене інакшим. 

Василь ТОМИН 

Світлина Ярослава СТАРЕПРАВА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували