Герої нашої розповіді – Руслан Жиров та Наталія Чижова, подружжя із Запоріжжя, яке нині мешкає у Тернополі та виховує трьох синів – справжніх українських козаків: Богдана, Степана та Івана. Окрім цього, Руслан і Наталія надають послуги патронатного виховання і своїм прикладом доводять, що світ можна змінювати, починаючи з себе. Маючи власних трьох дітей, вони доглядають ще п’ятьох дітей , які опинилися у складних життєвих обставинах. 

Шанс на сім’ю замість інтернату 

Кожна дитина заслуговує на любов, турботу та підтримку. Але що робити, коли біологічні батьки з тих чи інших причин тимчасово не можуть виконувати свої обов’язки? Раніше таким дітям майже завжди доводилося потрапляти в інтернатні заклади.  

Ситуація змінилася з 1 січня 2004 р. коли інститут патронату було закріплено на законодавчому рівні із прийняттям нового Сімейного кодексу України.  Далі, в березні 2017 року Кабінет Міністрів України прийняв першу Постанову, яка регламентує діяльність патронатного догляду за дитиною, і це можна назвати початком патронату в незалежній Україні. 

«Я натрапила на статтю про патронат і зрозуміла: це наш шлях. Адже є діти, які потребують не лише тепла, а й віри в те, що світ може бути добрим», – розповідає Наталія. 

Ідеєю створення патронатної сім’ї Наталія поділилася з чоловіком, і він її підтримав. Подружжя пройшло спеціальне навчання, і їхній дім відкрився для дітей, які опинилися у скруті. 

Руслан і Наталія впевнені, що патронат – це шанс для дитини уникнути системи інтернатів і тимчасово жити в сім’ї, де про неї подбають, поки рідні розвʼязують свої проблеми. Це не усиновлення і не опіка, а нагальна допомога тим, хто потрапив у складні життєві обставини. Така модель давно успішно працює у багатьох країнах світу і тепер змінює долі дітей в Україні. 

«Дітям, яких ми доглядаємо і з якими вже можна спілкуватися на рівних, я завжди наголошую, що ми в їхньому житті тимчасово. Ми ті, хто хоче допомогти пережити скрутний момент. Але поки вони з нами, ми даруємо їм усе: турботу, затишок, любов, навчаємо соціалізації та правил поведінки», – ділиться Руслан. 

Світло для тих, хто в темряві 

Першу патронатну дитину Руслан і Наталія прийняли у 2022 році. «Зателефонували зі служби у справах дітей, сказали, що є вихований хлопчик, йому 12 років, і його хочуть влаштувати до нас. Я відповів, що ми готові», – згадує Руслан. Це був перший випадок патронатного виховання в Запоріжжі. 
Згодом їхня сім’я прийняла ще кількох дітей: спершу п’ятирічного хлопчика, потім трирічну дівчинку, а згодом – одразу трьох дітей, двох дівчаток і хлопчика. Станом на сьогодні через їхній дім пройшло вже 12 дітей. 

Кожен із них мав свою непросту історію. Дехто повернувся до батьків, які стали на шлях виправлення, інших забрали родичі, а деякі залишилися в опікунських сім’ях до повноліття. Проте всіх їх на певний час об’єднувала одна річ – дім, де пахло свіжою випічкою, лунав дитячий сміх і панувала атмосфера доброти. 

Їхні власні сини Богдан, Степан і Іван підтримують батьків і допомагають новим дітям адаптуватися. «Ми пояснюємо хлопцям, що кожна дитина має право на щасливе дитинство. І вони нас розуміють», – з гордістю каже Наталія. 

Війна внесла корективи 

Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Запорізька область була швидко окупована, і розпочалися регулярні обстріли Запоріжжя, закрили школи та дитячі садки. 

Заради безпеки дітей патронатна сім’я Руслана і Наталії була змушена переїхати до Тернополя, де вони мешкають уже два роки. Подружжя продовжує доглядати дітей із небезпечного Запорізького регіону. Тільки-но служба у справах дітей просить про допомогу, Руслан вирушає до Запоріжжя, щоб забрати малечу до своєї сім’ї, поки вирішується їхня подальша доля. 

«Так сталося, що всі наші діти – із Запорізької області. Але згідно із законодавством, ми можемо приймати дітей із будь-якого регіону України. І якщо в Тернополі з’являться дітки, які потребують допомоги, ми завжди готові», – наголошує Руслан. 

Місія любові 

Так, патронат – це державна послуга, яка оплачується. Патронатний вихователь і його помічник отримують фінансову підтримку. Але патронат – це не просто робота, а справжнє покликання. 

Це можливість подарувати дитині тепло родинного затишку, підтримку та турботу в найскладніший для неї період. Це не просто виконання обов’язків, а щира любов до дітей і бажання стати їхньою опорою. 

«Діти, які потрапляють до нас, різного віку, з різними характерами та різними звичками, як хорошими так і не дуже. До всіх треба знайти підхід, врахувати стан дитини, зрозуміти, що можна зробити для неї, щоб зняти стрес і заспокоїти її. Патронатом можна займатися тільки тоді, коли можеш полюбити чужих дітей так, як і своїх – всім серцем, щиро і самовіддано», – вважають Руслан і Наталія. 

Зоряна ДЕРКАЧ 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували