Ще перед світанком на кухні чомусь почав гудіти кран. Він навіть не гудів, а ревів так, що хоч вуха затуляй. Довелося викликати майстра. Той послав господиню в магазин за новим краном, а потім довго вовтузився, переставляючи його. У результаті Таня запізнилася на роботу й отримала попередження від шефа. На роботі теж не складалося – у звіті не сходилася одна цифра, тож доводилося знову і знову все перераховувати.

 Поверталася додому з єдиною думкою: випити теплого чаю – і в ліжко, щоб нарешті розслабитися. Але не вдалося. Уже перед самим будинком її перестріла всюдисуща сусідка Жанна:  

– А ти знаєш, що твій Віталій поїхав сьогодні із сім’єю в Буковель? А Кирилка не взяв із собою – так нібито не його дитина. Таню, а ти так ніби зблідла, – свердлила її колючими очима.  

– Та ні, то я на роботі зі звітами намучилася. Треба відпочити. А про ту поїздку ми знали. Тільки Кирилко зараз після грипу, йому не можна переохолоджуватися. Тому й залишився вдома.  

Брехати Таня не вміла. Але треба було – бо та пліткарка понесе свої вісті далі. Складалося враження, що у неї єдина насолода у житті – утішатися із чужих невдач. Але все це дурниця порівняно з тим, як це переживе син. Усі п’ять років, відколи вони з Віталієм розлучилися, він щороку бував у тата на його днях народження. Тож і цього року чекав тієї події як свята. Навіть попросив маму купити йому нові джинси, щоб були не гірші, як у Юрчика, молодшого татового сина, а його, виходить, брата.  

Таня вирішила ще раз занести свої старенькі чобітки у ремонт, але синові обнову справити. Знала, як чекає дитина зустрічі з татом.  
Коли одного разу він прийшов зі школи заплаканий, бо вчителька сказала, що Кирило наполовину сирота, Таня весь вечір йому роз’яснювала, що вчителька помилилася:  

– Ти – не сирота, бо в тебе є тато і мама. По батькові ти як? Віталійович! І навіть, якщо твій тато не живе з нами, то це не означає, що він тебе не любить. Ти є і завжди будеш його старшим сином. Знаєш, як він зрадів, коли ти народився? Твій тато тоді сказав: «Тепер я знаю, що таке бути по-справжньому щасливим. Для цього треба взяти на руки свого сина». 

Кирилко весь вечір просив маму розказувати, як тато забирав його з полового будинку, як вночі колисав його і носив по кімнаті. Дитина жадібно слухала, ніби гріючись до тієї батьківської любові, яку він колись мав у своєму житті. Нарешті хлопчик не витримав:  

– Мамусю, хочу сказати тобі один великий секрет. Тато пішов від нас через мене. Пам’ятаєш, як ми колись пізно повернулися з ним із дитсадка, бо ходили на морозиво? То ми тоді були не самі. З нами була Зоя Вікторівна, бо тато й її запросив у кафе. Але з мене взяв слово, що я тобі цього не розкажу. А якби я тоді сказав тобі правду, то, може, він би і не пішов до неї жити.  

Таня міцно обняла сина, поцілувала його у смолисто-чорну, зовсім як у Віталія, чуприну. Вона давно знала, що чоловік учащає до синової виховательки, але сподівалася, що він нарешті схаменеться. А бідне дитя весь час думало, що це через нього… 

Жанна ще щось туркотіла і туркотіла дорогою, але Таня її не чула. Її думки були зайняті одним: що вона скаже Кирилкові.  

Син уже чекав маму з роботи. Тож поки вона перевдягалася, на плиті закипав чайник, а з холодильника виймали масло, сир і варення.  

– Мамо, а тато ще не подзвонив. Напевно, дуже зайнятий, – Кирилко почав із найголовнішого. – Телефон хай тут буде, щоб ми часом його дзвінка не пропустили. Як ти думаєш, куди він нас із Юрчиком цього разу повезе? Дивися, до Тернополя в цирк ми вже їздили, у Львові були, Бережанський замок бачили.  Цікаво, що він цього разу придумає? – не вгавала дитина.  

– Кирилку, а нумо спечемо торт, – несподівано для себе самої запропонувала Таня.  

– Згоден! – заплескав руками син. – Але тоді хай буде торт «П’яна вишня». Я почастую ним тата, бо він, як і я, його найбільше любить. 

Про накопичену втому довелося забути. Таня разом із сином цілий вечір чаклували над тістом, замочували вишні, перетирали мак. Десь біля 11-ї вечора на столі стояв високий торт, дуже красивий і апетитний. За старанною роботою Кирилко і забув про телефон. Але наступного ранку хлопчик, ледь прокинувшись, схопив свій смартфон і враз посмутнішав.  

– Мамо, а тато так і не подзвонив. Напевно, забув за мене.  

– Ні, зовсім не забув. Бо раненько мені зателефонував і сказав, що поїхав у термінове відрядження. Але через кілька днів повернеться і тоді обов’язково забере тебе на гостину. А ми, як і належиться, будемо сьогодні з тобою святкувати. Уже і торт маємо, як на справжніх іменинах, правда, синочку? 

Таня застелила стіл у вітальні білою скатертиною, на якій поряд із тортом з’явилися великі і малі тарілки з різними наїдками. Смачно удвох поїли. А потім увімкнули веселу музику і навіть потанцювали. А після того смакували смачнющим тортом (такого у Зої Вікторівни ніколи не було!) і багато сміялися. Кирилко привітав по телефону тата і розповів, як вони весело з мамою відсвяткували його день народження. А тато сказав, що наступної неділі повезе їх із Юрчиком в аквапарк. 

Уже пізно ввечері, коли Таня, все поробивши, нарешті впала знеможена у своє ліжко, вона почула, що Кирилко чалапає до неї зі своєї кімнати.  
– Мамусю, ти ще не спиш? А я забув тобі подякувати.  

Таня підняла голову: 

– За що, синочку? 

 
– За те, що ти у мене є, – по-дорослому серйозно сказав син.  

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували