Опісля найняла продавчиню і придбала дороге авто. Якось, коли жінка завозила новий товар, біля прилавка побачила симпатичного молодика.

– Юначе, – кокетливо звернулася Вероніка, – не допоможете з пакунками?

– Залюбки. Такій красуні гріх відмовити, – фліртував той.

А далі все закрутилося. У Вероніки з’явився пристрасний коханець. Новиною відразу поділилась з найліпшою подругою.

– Світланко, я просто ожила. Максим ненаситний у ліжку.

– А як же твій Тарас?

– Тарас – вчитель історії, зануда й невдаха. 5 років горбатилася в Італії, щоб на бізнес заробити і доньку вивчити. Більше не хочу існувати, а насолоджуватися кожним моментом життя, заслужила.

– От і правильно, – підтримувала товаришка. – Це я була вірною дурепою, старалася завжди догодити своєму благовірному. А він собі іншу знайшов, привабливішу. Нехай чоловіки теж побудуть у нашій шкірі.

Вероніка дедалі більше прив’язувалась до Максима, вимагала до себе уваги та дарувала коханцеві коштовні подарунки. Згодом вирішила перевірити його почуття.

– Подруго, я тут дещо придумала. В Макса друг їде відпочивати в Карпати. У нього шикарна дача за містом. Бодай тиждень побуду в обіймах коханого. Ти ж знаєш, у Тараса проблеми з серцем. Юля до столиці зібралася. Виручай, проконтролюй, аби чоловік вчасно ліки приймав.

– Без проблем, – Світлана навіть зраділа. – Розважайся, а я – могила, нікому нічого не розкажу.

Перших два дні Вероніка почувалась королевою. Та зовсім скоро Максим перестав звертати на неї увагу. Годинами сидів за ігровою приставкою, відверто ігноруючи жінку. Вона бачила, що дратує його. На четвертий день Вероніка не витримала:

– Як можна стільки часу сидіти в безтолкових іграх? Ти чуєш, Максиме?

– Я приїхав відпочити, а не вислуховувати нотації вічно незадоволеної матусі. Не вказуй мені що, як і коли маю робити, – зухвалий хлопець перейшов на крик.

– Ну, все, з мене досить, – лютувала Вероніка. – Негайно повертаюся додому, між нами все закінчено.

– Прекрасно, ти мені давно набридла.

Розлючена жінка, прийшовши ввечері до квартири, ще в коридорі помітила Світланин плащ. А зі спальні лунала повільна музика. Те, що побачила згодом, ще більше засмутило її. Подруга звабливо танцювала і все ближче підходила до Тараса.

– Ось як ти, Світлано, мого чоловіка доглядаєш. Релаксуєте, чи, може, я невчасно завітала?

– Дорога, – виправдовувався зніяковій Тарас. – Нічого не було, клянуся. Люблю лише тебе.

– Ще б кілька хвилин і усе б було. А тепер геть з квартири, обоє!

Пізніше Тарас щодня телефонував, приходив, вибачався. Але Вероніка була невблаганною. Хоча сама вскочила у гречку, не була готовою до того, що чоловік може її зрадити. Тепер вона втратила, і коханця, і подругу, і чоловіка. Та якогось дня Світлана все ж добилася з нею зустрічі.

– Вероніко, перестань казитися. Тарас розчавлений, переживає. Він кохає лише тебе. Це я зваблювала його, вина забагато випила. А чоловік твій – золото, він не повівся на мене. Прости його, бідолашного. Сама ж не свята.

– То ви не разом?

– Ти не чуєш і не хочеш чути нікого, окрім себе. Тарас у співробітника ночує.

Вероніка, яка все ж не охолола до чоловіка, помирилася з ним. Але не минуло й місяця, як у Тараса розпочались ще більші й серйозніші проблеми зі здоров’ям. І коли чоловік потрапив до лікарні, сам розпочав розмову при доньці:

– Скажи відверто, що ти до мене відчуваєш?

– До чого це питання? Ми разом багато років.

– Глянь, тут дивне повідомлення прийшло з невідомого номера. Якийсь недоброзичливець написав, що у тебе був роман з молодим юнаком. Це ж неправда, ти б ніколи так не вчинила. Впевнений у твоїй порядності.

– Вибач, я тоді помилилася, згрішила і дуже винна перед тобою.

Після таких безнадійних слів Тарас востаннє глянув у її вічі, раптово схопився за груди. Медики його не врятували…

Тільки після похорону Вероніка зрозуміла, що втратила дорогу людину, лише він по-справжньому кохав її, у всьому підтримував, ніколи не перечив.

Донька Юля не змогла пробачити матері її зрадливого вчинку, переїхала в іншу квартиру, вони більше не спілкувалися.

Зустрілися лише через рік біля батькової могили.

– Дорогий граніт і пам’ятник величезний, – говорила Юля. – Для чого, скажи, щоб перед людьми похизуватися?

– Ні, це все для нього, для Тараса – мудрого й виваженого. Я за кордон поїхала, а він тобі і за неньку, і за батька був. А які дні народження влаштовував, страви готував. Не цінувала, не вберегла. – Вероніка щиро каялась та плакала.

Вперше за багато часу донька обіймала згорьовану маму, яка давно сама себе картала й зневажала. 

Оксана ВОЛОШИНА

0

0

0

0

Ви вже відреагували