Слобідська Україна – це історична територія, до складу якої входили землі теперішніх Харківської, частини Сумської, Донецької, Луганської, курської, білгородської та воронезької областей. Три останні входять до складу російської федерації. На початку ХVІ століття ця територія була малолюдною. Тут розселялися предки українців-сіверян. Відомо, що за князя Олега курщина підпорядковувалася Києву, виплачуючи йому данину. Згодом український князь Дмитро Вишневецький 1559 року поставив на цих землях заслін безкарним грабіжницьким походам ординців. І саме тут відбувалися його перші сутички з ордою: «Побіл кримцов на Айдарє бліз Азова» – пише в літописі. 

 
А 1589 року прийшли сюди запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем. Тобто вже у другій половині ХVІ століття українське козацтво бере участь не лише в захисті Слобожанщини від татарських набігів, а й в освоєнні цієї території, створюючи спершу тимчасові укріплення, які потім перетворювалися в постійні пункти колонізації. В 1599 році запорожці заснували Валуйки, а перед тим – Оскол. 

У 1651 році був утворений Сумський слобідський козацький полк, і сотенним містом стала Суджа. Для розуміння: за тих часів під словом «полк» мали на увазі не лише військову, але й адміністративно-територіальну одиницю. Полково-сотенний устрій України був ліквідований разом із Гетьманщиною у 1781-му, відтак Суджа стала повітовим містом Курського намісництва, а пізніше – Курської губернії. 

Згідно з переписом 1897 року, понад 60% населення Суджі говорило українською. Цікаво, що такі дані наводить російська Вікіпедія і не уточнює, скільки тепер людей говорять українською чи ідентифікують себе як етнічні українці. 

Процес переселення на Слобожанщину набуває великого розмаху після 1654 року. Туди  переселяються селяни-безземельники. Українська колонізація прикордонних земель посилюється з початком гетьманування Івана Мазепи. Як пише професор Олександр Оглоблін у книзі «Гетьман Мазепа та його доба», «це була свідома колонізація гетьмана та його однодумців у Путивльському, Рильському, Севському, Козельському повітах шляхом «пожалувань», «скупки» тощо. Лишень Мазепа мав на цих територіях 49 сіл, селищ і слобід, у яких налічувалося 5136  селянських і 968 дворів «вольних черкас». 

Московський дослідник Олександр Клаус у праці «Наші колоніі» пише про Слобожанщину: «Нинєшняя Харьковская губєрнія і южная часть Воронєжской насєлєни казакамі, виходцамі із Заднєпровской, в ето врємя польской Украіни. Русскоє осєдлоє насєлєніє било весьма редким дажє в большой часті нинєшнєй Саратовской губєрніі. Оно огранічівалось правим бєрєгом Волгі і отчасті лініями побочних рєк, впадающіх в Дон…». 

За переписом 1897 року з 2 млн 492 тис. жителів Харківської губернії українців було майже 81 відсоток, у Воронезькій губернії з 1 млн 967 тис. – трохи більше як 40 відсотків, у Курській (а Бєлгородщина тоді входила до складу Курщини) з 1 млн 606 тис. українці становили 33 відсотки. Найвищий коефіцієнт українців мешкав у Острогозькому повіті Воронезької губернії – 90 відсотків. 

Цілком закономірно, що після Лютневої революції в росії 1917 року на цих землях починається процес українських державотворень. 26 серпня 1917 року відбувся національний з’їзд Острогозького та Валуйського повітів, на якому прийнято звернення «аби українська частина Слобожанщини була прилучена до автономної України». І подібних звернень було чимало. Процес українізації Курщини, Вороніжчини особливо посилився влітку 1918 року після оголошення Україною про демаркацію кордону з росією. 

Територію УНР зафіксували у ІІІ Універсалі Центральної Ради. Там є положення про остаточне визначення кордонів УНР: «прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, як і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зоргоанізованої волі народів». 

Першим міжнародним договором, що визнав кордони України, був Берестейський мирний договір 1918 року. На сході кордон  України сягав Дону, в склад України було включено і Білгород (нині Бєлгород). За Гетьманату до Української держави на сході увійшли 13 повітів Курської, 5 – Воронезької, 3 – Орловської губерній. 12 червня 1918 року росія підписала з Україною договір, за яким де-юре визнала незалежність України в межах перелічених територій. Але Україна за свою історію не раз переконувалася, що ні словам росіян, ні навіть підписам на документах вірити не можна. 

Після окупації України було створено так звану усрр (з 1936 року – урср). Україна втратила Таганрозький і Шахтинський округи, чотири повіти Чернігівщини. Згодом до росії відійшли Білгородський та Гайворонський повіти. Загалом Україна втратила 6,5 тис. квадратних верств території та 315 тис. населення. 

Але люди, які опинилися за межами батьківщини, боролися за свою українськість. У східних теренах Слобожанщини (Курській і Воронезькій губерніях) в 20-х роках минулого століття проживало 1 млн 704 тис. українців. Вони зверталися до москви з проханням передати ці землі Україні. Ось витяг зі звернення мешканців Красноярського району Валуйського повіту: «Ми, громадяни, просимо о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України… Хай наші діти будуть вільними українцями», – йдеться у зверненні. 

Московська влада відреагувала на звернення репресіями і русифікацією. У серпні 1925 року в Курській губернії з 844 лікпунктів, 82 хат-читалень та 19 бібліотек вже не було жодної української. 

Більшовицька влада в Україні доручила відомим вченим М. С. Грушевському та Д. І. Багалію підготувати матеріали про розселення українців на території росії. На основі цих матеріалів було підготовлено «Український проєкт врегулювання державних кордонів між Україною, росією та білорусією». Він передбачав повернення до складу України територій із населенням 2 млн 50 тис. осіб, з яких 69 відсотків були українцями. Для розгляду цього питання союзний цвк створив спеціальну комісію з представників України, росії та білорусії. В результаті Україна отримала територію в 7,4 раза меншу, ніж хотіла, з населенням 278 тис. осіб. Хоча сама московська влада визнавала, що багато українців проживає на половині Курської та двох третинах Білгородської областей. 

Лише вдумайтеся: за переписом 1931 року на Східній Слобожанщині проживало 1 млн 523 тис. українців, а за переписом 1989 року їх було вже 231 тисяча. Це «плоди» русифікаторської політики москви. Ось так українські землі ставали «ісконно русскімі». 

Павло СЛИВКА, 
історик 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували