Від болю розривається материнське серце: «Ангеле мій, Миколко, рідний мій, ти любив нас усіх… Моє серце так любувалося, коли ви з сестричкою Зоряночкою по рідному шепталися, допомагали одне одному… Ти горнув до себе родину, похресників, друзів, побратимів, синівською памʼяттю ти любив моїх нараївців, бо там спочиває Тато… Але найбільше любив, особливим почуттям турботи, свою гордість синочка Ігоря й Україну»… – написала на своїй сторінці у фейсбуці Софія Погоріла. 

У юнацькі літа Микола Погорілий був пластуном, учасником пластових таборів, мандрівок та акцій. Пластову присягу склав під час «Листопадового Зриву» 1 листопада 1999 року на Микулинецькому цвинтарі Тернополя біля могили Українських січових стрільців. Активно пластував орієнтовно до 2001 року.  

Микола Погорілий закінчив тернопільську загальноосвітню школу №21. Здобув вищу освіту за фахом юриста Тернопільського національного економічного університету. Очолював студентський парламент університету. В юнацькі роки захоплювався кікбоксингом, відвідував спортивну секцію. 

Працював юристом фінансового управління Тернопільської ОДА. Згодом був заступником начальника відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Тернопіль. 

Військовим став з 2018 року у віці 33 роки. Вдруге підписав контракт 30 січня 2022 року з 44-ю окремою артилерійською бригадою імені гетьмана Данила Апостола. Під час повномасштабного російського вторгнення був оператором-топогеодезистом самохідного артилерійського взводу самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону. 

Загинув уночі 4 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Погребки Курської області. 

Офіцер обласного територіального центру комплектування Федір Приступа зазначив: «Він став на захист України, ні на мить не сумніваючись у правильності свого рішення. Він залишив позаду своє цивільне життя, щоб виборювати для України свободу і незалежність». 

Побратим загиблого Олександр Тіунов розповів, що разом чоловіки три роки воювали на Донбасі: «Разом жили в одній хаті, виконували одні бойові завдання. Я був командиром у Миколи, а він був моїм помічником. Людиною був веселою, доброю, щирою… А найголовніше – більше думав про колектив, про друзів, родину, ніж про себе. Про сім’ю думав особливо. Щовечора старався подзвонити до мами, до сина»… 

Родина досі не може усвідомити втрату, повірити, що Миколи більше нема серед живих. Ірина Смоляк пригадує: «Наш Микола... по-іншому ми в родині не говорили. За соромʼязливою усмішкою, дотепними жартами, готовністю  допомогти, завжди в спілкуванні з ним відчувалося почуття гідності, волі і свободи. Юрист за освітою, незалежний за покликом душі... ще у 2018 добровільно підписав контракт із ЗСУ, став на захист України від окупації і неволі.  

Жінка найбільше відзначає людяність пана Миколи: «Щодня – дзвінок до рідних, хоч кілька слів... Найбільше розмовляв із сином... Ріс і мужнів тато на фронті, а під його захистом зростав і розвивався син, їхні розмови ставали дедалі змістовніші і, як подих чистого повітря потрібні для обох. А вчора Ігор запитав мене: «Бабусю, як мені тепер бути без татових розмов, його приколів, його усмішки?». 

І ніхто не знає, що відповісти дитині… 

Поховали Миколу Погорілого на Алеї Героїв у Тернополі. 

Тарас ВАСИЛІВ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували