Восени, коли вже починав жовтіти верболист, господині мочили тут коноплі, прикладаючи камінням. Найзручніше для  цього місце було від Межигородців до моста, навпроти осель Федора  Козловського та його сестри Теклі Колісник, бо  течія тут була спокійною, а глибина за метр від берега – до колін. 

Коноплі як технічна культура тоді вже не  були такими популярними, як колись, у 20–30  роках минулого століття,  але їх ще сіяли на своїх городах багато господарів. Були це трав’янисті  рослини, до 2 метрів заввишки, з пʼянким запахом, і мали зубчасті по краях, шорсткі листки. Цвіли в  розпал літа, плодоносили горішки із сім’ям. Дозрілі рослини були твердими, тож рубали їх сокирою. Називали їх  бучками, а складені з них  пучки – мандлями, які  після просушування на  тоці молотили. Два тижні вимочували у річці, потім знову сушили. 

Стебла терли на дерев’яній терлиці (була вона і  на господарстві мого діда Василя та баби Ганки (Анни), відділяючи терміття від волокна, розчісували залізними щітками. Довге рівне волокно називали повісмом, а коротке – клоччям. Зимовими вечорами жінки пряли з них нитки, мотаючи з веретена  на мотовила. Називали їх мітками. З повісма ткали полотно на сорочки, ґаці (підштанці), обруси, простирадла, а з клоччя – на верети та мішки. 

Полотняний одяг у середині 50-х років почала витісняти матерія (тканина), яку можна було придбати за гроші, виручені від продажу яєць, молока, курей, телят та іншої живності. Але старожили Нюрка (Елеонора) Стій, Іван Шеремета, Йосиф Халупа, Тацька (Таїсія) Метанчук, Люлька (Юлія) Канюка та інші полюбляли носити конопляні речі, які взимку зігрівали, а влітку – охолоджували. 

Вирощували коноплі не тільки на полотно. З їх насіння добували ароматну й поживну олію. Нині її можна купити у супермаркетах великих міст за ціною від 300 грн  за літр, що засвідчує перевагу над відомою в світі оливковою. А до 1945 року у нашому селі діяло дві олійні. Одна належала Ількові Королевичу (Савковому), а друга – Антону Коліснику (Паринчиному). 

Застосовували олію і в народній медицині при сильному кашлі, хриплості, запаленні сечового міхура, перевтомі. Молочко із сім’я, змішане з корою свіжої бузини, допомагало при запаленні обличчя, яке називали рожою. Молоді матері, які годували немовлят грудьми, теж його вживали. Олія допомагала при опіках, обмороженнях, наривах, втирали її у шкіру при хронічному ревматизмі. Лікувальний ефект мав пилок конопляного цвіту, тож дехто, помившись у гарячій воді, «пірнав» у зелені зарослі, щоб осів він на тілі. Звідси й вислів: «Вискочив, як голий з конопель». 

Мої ровесники, як і наші батьки та діди, ще не знали, що конопляне листя називатимуть маріхуаною з  групи наркотиків, а цю культуру заборонять вирощувати в індивідуальних господарствах. Вчені вже отримали коноплі, які не містять опію, але нині ця рослина вже не потрібна селянинові. 

Вкотре оглядаючи старі речі з бабусиної скрині, згадую дитинство, коли багато моїх однолітків йшло до школи з полотняними сумками. 

Як реліквію зберігаю домотканий рушник із вишитими виноградними гронами і датою: 1936 р. 

З ним моя мама Романія пішла тоді до сільської захоронки (садку), де дітьми опікувалася вихователька пані Оля, що походила із Зарваниці, а духовною наукою – місцевий парох о. Михайло Щуровський. 

Добре, що хоч у згадках все це можна повернути й переосмислити. І тоді, за словами відомого поета Дмитра Павличка, спливає кадрами фотохроніка життя, вишите на згорточку старого полотна червоними і чорними нитками, бринить щемливою мелодією пісні Платона Майбороди на слова Андрія Малишка «Пісня про рушник» як данина пам’яті і любові. 

Євген КИФОР, 
уродженець с. Маркова на Монастирищині  
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували