Маленька глиновалькована хатина крита солом’яними сніпками, невеликі сіни, ванькир, по обидва боки  яких невеликі дві кімнатки, маленьке віконце, на підвіконнику якого мерехтить ліхтар, по середині хати скриня, під стінами ліжко, бамбетель, на якому сидить господиня і смикає із кужеля клоччя, бо пряде та мотає на веретено нитки, щоби з них зіткати полотно й одягти свою челядь. В обов’язковій потребі частину кімнати займає кухня, грубка та піч. Між ліжком і піччю зазвичай ще стоїть з лози сплетена колиска, адже колись родини були численні. Щоби в кімнаті було просторіше, діти переважно перебували на печі та спостерігали, що в хаті робиться. Там же на печі вони і спали. Господар цієї обителі вдень рідко заходив до хати. Він порався в хліві, стодолі, в полі та на городі, а до хати лиш заходив щось перекусити чи на ніч, щоби виспатися. Й така обстановка побутувала всюди. Бо за тих часів панував вік темряви. 

Ця моя розповідь буде пов’язана із сусіднім моєму селу Купчинцями, яке розташоване через межу, на західному крутосхилі лівого берега річки Стрипа. Саме завдяки такому розташуванню з висоти, населені пункти Купчинці та Денисів виглядають мовби одне поселення, хоча Денисів на протилежному, правому березі. З давньої історії нам відомо, що колись так і було, наші села Купчинці та Денисів мали спільну назву – містечко Бродилів (назва була від непрохідних бродів річки). Тому в багатьох випадках родинні зв’язки й історія поселень переплелися воєдино.

    
Тепер хочу розповісти про видатну особистість, яка пов’язана саме з Купчинцями. Адже в цьому селі 21 березня 1854 року  в звичайній селянській родині народився (принесли бузьки) Павло Думка. Це немовля було шостою і останньою дитиною в сім’ї. Старшими за нього були ще три брати та дві сестри. Його батьки за висловом Тараса Шевченка «від нужди та праці» завчасно повмирали, тому малого Павла на виховання взяв до себе старший брат Михайло. 

Його прихід на світ Божий був у роки злиденні. Адже відділяли його від події проголошення скасування кріпосного права шість років. Радіючи такій події, наші прадіди не знали, що далі мають робити, вони з тієї радості почали напиватися, а тим скористалися шахраї-євреї. Вони закликали їх до корчми, щоби цю радість «втопити» у горілці. Багато тій пропаганді сліпо піддалося, бо недавні кріпаки не знали що таке культура, бо вона,  як і свідомість були відсутні. Тоді по хатах панували бруд, і нечистоти. Діти часто не мали молока, а сім’ї в передновок – хліба. Зимової пори, щоби не було холодно, часто в хатах можна було побачити корову з телям, льоху з поросятами, вівці з ягнятами, домашню птицю.  

Сіяли тоді переважно жито. З нього було більше користі – хліб і довші та стійкіші стебла для сніпків на покриття хат. Не було тоді фруктових садів, росли лише верби та тополі, рідше вишні та горіхи, з овочів –  цибуля і часник.  

Та тим не журилися євреї. Тоді, в Купчинцях, їх мешкало понад 70 родин, які мали вісім корчем. Вони заманювали до них людей, а хто не мав грошей, записували їхні борги в рахунок під майбутній урожай, але вже за оплату з відсотками. Й таке лихварство побутувало не тільки в Купчинцях, а всюди. Бо світ не бачив такого, щоби єврей орав, сіяв чи в’язав снопи. Вони лише торгували: скуповували та продавали. 

Дорісши до шкільного віку, здібний до науки Павло здобув у своєму селі  наявну на той час лише початкову освіту. Запримітивши в нього талант – нахил до різьби по дереву та книжок, брат-опікун віддав його на навчання столярного ремесла до місцевого дяка, а далі ту ж професію короткочасно ще опановував у Тернополі і Львові. Влаштувався на роботу у Скалаті в москвофільського громадського діяча Івана Наумовича, який утримував тоді понад 800 бджолиних родин пасіки. 

 
Згодом йому це митарство надоїло, тому повернувся у рідне село, до брата Михайла, в якого вже як спеціаліст самостійно  займався столярним ремеслом – робив меблі, бочки, діжки, завів пасіку, якийсь час був дяком, а опісля, заробивши грошей, купив у прибережній зоні річки Стрипа  (містечку) хату, і маючи потяг до книжних знань, не вагаючись, її частину відпустив для сільської читальні «Просвіти». 

Безперечно, що великий вплив на формування характеру молодого юнака мав тоді видатний культурно-громадський діяч Галичини, просвітянин, організатор і диригент славнозвісного селянського чоловічого стоголосого хору, парох села Денисів  о. Йосип Вітошинський. До речі,  Павло Думка був учасником згаданого хору. 

Спілкуючись із о. Вітошинським, Павло Думка багато чого від нього корисного перейняв. У друкованих матеріалах знаходимо відомості, що дідусь автора цих рядків Антін Савак у селі Денисів також відпустив у своїй хаті одну кімнату під читальню «Просвіти». Маємо відомості, що вони були один в одного на оказіях їхніх відкриттів, співпрацювали, ділилися досвідом. Згодом Павло Думка в Купчинецькій читальні ще організував хоровий, драматичний і сільськогосподарський гуртки, товариство тверезости, завдяки якому було ліквідовано п’ять корчем, а на їхню противагу в селі створено кооперативу. (Був її засновником, головою наглядової ради та наймолодшим представником у Купчинецькій громадській раді).  При читальні також був духовий оркестр. А п’єси на сільській сцені ставили у супроводі симфонічного оркестру, чого не було в сусідніх селах.  

Поряд із громадською діяльністю Павло Думка постійно й наполегливо займався самоосвітою, не тільки читаючи книжки, але й заучив напам'ять численні твори Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, молодого Івана Франка, а також на сторінках багатьох тогочасних органів преси з 1884 року друкували його власні вірші.  

У плині літ діапазон діяльності в Павла Думки помітно розширився, його ім’я стало відоме не тільки в Тернополі і Львові, а у всій Галичині. А через те, що поряд із культурницькою працею, він активно почав захищати права простого народу, який не жив, а скнів, виступав проти здирництва, агітував за селянських кандидатів на виборах до сейму тощо. 

У цьому дописі доречно згадати й про те, що впродовж третини свого віку Павло Думка був особливо в теплих стосунках із письменником Іваном Франком. Щоби не бути голослівним, варто зазначити, що декілька поетичних творів він присвятив Каменяреві, листувався з ним, їздив до нього в Львів, а Іван Франко, завдяки цій дружбі, чотири рази побував у нього в Купчинцях та Драгоманівці, виступав на сільських вічах (1894, 1895, 1897 та 1902 рр.). У своїй статті «Із поезій Павла Думки» Іван Франко писав так: «Від знаного поета народного, селянина Павла Думки з Купчинець одержали ми кілька поезій, а при них лист, з котрого виймаємо ось такі слова: «Я Вам дуже вдячний, що порушилисьте мою пружину (складання віршів), котра марно тліє; тепер Бог зна, як людям догоджати. А по-друге, тяжко бідному хлопові найти чоловіка, «єгди возмутишася води», щоби хто його вкинув та навів на дорогу. Як палить не раз мою думку, то Господь єден знає – але і Ви, може, даєте віру. Проте прошу, будьте ласкаві, сли з тих віршів може що бути, покажіть стрій. Коли приймете мене в свою громаду, то я рад буду трудитися для збільшення її храмини, а сли до нічого, то, як той каже, шкода голови морочити».  

Відтак Павло Думка популяризував твори Каменяра серед простого люду, брав активну участь в агітації під час виборів за його кандидатуру до парламенту, а коли приїздив від нього, зі Львова, то завжди привозив пачку книжок, які розповсюджував серед просвітян. На честь 25-літнього ювілею літературної діяльності письменника – написав йому вірш-посвяту «Веснянка» та «Гей, хто на світі кращу долю має?», які були надруковані в книзі «Привіт доктору Івану Франку» (Львів, 1898). 

 
Коли великий Каменяр захворів, Павло Думка проводив велику агітацію за збір коштів на його лікування та продуктів на харчування його родини. 
Друкував свої вірші Павло Думка в часописах «Зорі», «Ділі», «Батьківщині», «Зеркалі», «Народі», «Громадському голосі», «Буковині», календарях Общества Качковського, «Просвіти». У моїй домашній бібліотеці є книжка «Богдан Хмельницький» видана Олександром Барвінським у Тернополі 1888 року. Як відгук про це видання у ній поміщено вірш-подяка Павла Думки «Вп. п. Олександрові Барвінському», а також подяка від «Членів читальні Купчинець: Павла Думки, Стефана Гарматія, Миколи Южина, Михайла Думки, Дмитра Блажкевича». 

За ініціативою Івана Франка та Михайла Павлика в 1890 році була створена «Русько-українська радикальна партія». Її програмні постанови вимагали від членів «нести в народні маси свідомість його економічних, політичних і національних інтересів і публічно пояснювати ті інтереси й боронити їх, добиватися загального голосування на виборах, свободи друку, зменшення податків та ін…». 

Павло Думка від перших днів став членом цієї партії, разом із старшим своїм братом Михайлом і впливовими односельцями вели серед простого люду активну агітаційну роботу. (Говорили тоді люди, що Думка без Гарматія, а Гарматій без Думкм не могли прожити й дня). Він майже на кожному з’їзді обирався у керівні органи цієї партії. Згодом у газетах «Хлібороб», а потім і в «Громадському голосі» почали друкуватися його виступи та статті не тільки на господарські, але й на політичні теми.  

Та це ще не все. За ініціативою Павла Думки 28 червня 1892 року в селі Купчинці постало перше товариство «Сокіл». Так, не у Львові, Тернополі чи Станіславові? А саме в Купчинцях. 

У 1895-му році Павло Думка побудував хату та з родиною перейшов мешкати на купчинецький хутір, що на віддалі шість кілометрів від села, за назву якого почали сперечатися два перші поселенці – Білий і Гарматій. Кожний хотів його назвати своїм прізвищем. І цим суперечкам не було кінця. Аж Іван Франко, який приїхав до Павла Думки, вгомонив ці пристрасті, порадивши назвати його на честь Михайла Драгоманова – Драгоманівкою. 

До речі, це новоутворене село скоро розрослося й ньому мешкали переважно заможні люди. Тай Павло Думка, крім активності в суспільному житті, був досить працьовитий, уже володів 30-ма морґами поля. Правда, мав кому їх дарувати, бо в нього було дев’ять дітей.  

У 1908 і 1913 роках Павло Думка був послом у галицькому сеймі. А щоби стати помітним, завоювати авторитет у виборців, потрібно було їздити від села до села на віча, виголошувати свої програми дій. Перебуваючи на цьому посту, він постійно відстоював інтереси простого селянського люду, українства, домагався від австрійських властей більших асигнувань на освіту, науку, щоби викладачі у Львівському університеті викладали предмети на рідній мові. 

Під час утворення ЗУНР, як сеймовий посол був делегатом Української Національної Ради. 

На початку Першої світової війни поет тяжко захворів, але продовжував писати. Відійшов у засвіти 19 листопада 1918 року. Похоронений у Купчинцях. 

 
За радянських часів ім’я селянського поета було призабуте. Правда, купчинецькому вчителю Володимиру Хомі із відповідальним за випуск кандидатом філологічних наук Аркадієм Халімончуком якось вдалося видати кишеньковий формат книжечки Павла Думки «Веснянка» (Львів «Каменяр», 1970).  

Перше пошанування роковин Павла Думки відбулося 25 червня 1989 року, організоване Денисівським осередком імені Іванни Блажкевич Тернопільського товариства української мови імені Тараса Шевченка. Проходило воно в Купчинцях та Денисові до 135-х роковин від дня його народження. На святкування до Денисова приїхали та виступили – очільник Тернопільського товариства української мови, професор, письменник Роман Гром’як, українсько-румунська письменниця Магдалина Ласло-Куцюк, член ради цього товариства, шістдесятник Ігор Ґерета та ін. А до 140-ї річниці від народження Павла Думки, купчинецький учитель Володимир Хома зробив перевидання книжки «Веснянка» з доповненнями під назвою «Молитва рільника» («Діалог», Тернопіль, 1994).  

Нині біля школи в селі Купчинці стоять пам’ятники – Івану Франку (1970, скульптор Іван Гончар) та Павлові Думці (1999, скульптор Іван Мулярчук). 

Богдан САВАК,  
директор  Денисівського  
краєзнавчого музею         
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували