СОРОК РОКІВ У ШВЕЙНІЙ СПРАВІ 

– У швейній справі я сорок років, ще з дитинства цікавилася шиттям, – розповідає Лариса Едуардівна. – Моя мама працювала у Збаразькому побуткомбінаті, у трикотажному ательє. То я, можна сказати, виросла серед швейних машинок. Тому питання вибору професії у мене не стояло. Завжди хотіла бути кравчинею. Навчалася у Тернопільському профтехучилищі, після цього у Збаразькому побуткомбінаті шила жіночий одяг за індивідуальним замовленням. Працювала закрійником на спільному українсько-польському підприємстві. 

У нелегкі дев’яності роки довелося шукати іншого хліба. Деякий час торгувала на базарі. Але пізно ввечері все одно сідала за машинку. Завжди мала замовлення від родичів, сусідів, знайомих. Новий одяг тоді непросто було придбати. Тому й просили люди, щоб комусь щось пошити чи старе перешити. Отримувала замовлення і від наречених. Купити весільну сукню в той час було проблемою. Тож доводилося самій шити. 

Десять років тому Лариса Каторож відкрила у Збаражі власну майстерню з ремонту одягу. Відтоді її двері зачиняються хіба лише на релігійні свята. Переважно люди просять ремонтувати одяг. Також жінка займається пошиттям вишиванок. 

– До мене приходять цілі покоління збаражан, – каже пані Лариса. – Мені дуже приємно, адже люди довіряють, оцінюють мою працю. Я люблю шити, отримую від цього велике задоволення.

ЩОБ НА ФРОНТІ БУЛО ТЕПЛО

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Лариса Едуардівна без вагань стала допомагати фронту. Вирішила робити те, що вміє  найкраще – шити.

– У перші два тижні війни разом із збаражанками я плела сітки, потім до мене звернулася волонтерка, розповіла, що у Тернополі жінки шиють для військових устілки зі старих пальт. Запитала, чи могла б я такі робити, – пригадує Лариса Едуардівна. – Звичайно, я відразу погодилася. Того ж дня на сторінці нашої церкви у фейсбуці ми написали, що потрібно матеріал для устілок. На цей клич люди відгукнулися миттєво. За кілька днів у моїй майстерні, площею сорок квадратних метрів, не було де ногою ступити. Половина приміщення по пояс закладена пальтами. Охочих допомогти виявилося багато. Ніхто не міг сидіти вдома, усі розуміли, що треба допомагати. Одні жінки пороли одяг, другі обрізали, інші малювали по лекалу, складали, потім нашивали їх на фольгу. Не покладаючи рук, ми пів року працювали щоденно від самісінького ранку до пізньої ночі. Забували про холод, думали лише про те, щоб було тепло нашим захисникам.

«ВСЕ МОЖЕ ЗАЧЕКАТИ, А ВІЙСЬКОВІ – НІ»

Крім того, на початках до Лариси Каторож часто зверталися місцеві тероборонівці з проханням відремонтувати плитоноски. 

– Робити це було непросто, бо не кожна машинка може шити брезент, – каже пані Лариса. – Добре, що в мене є ще стара радянська, якій це «до снаги». Крім неї, маю ще дві. Вони постійно у роботі. Працюю над замовленням волонтерів – шию адаптивну білизну для поранених бійців. Буває, що зателефонують зі штабу, кажуть, що їдуть на фронт, потрібна спідня білизна для воїнів. Часто звертаються військові, які приходять у відпустку. Зазвичай приносять форму, яку треба відремонтувати терміново. Торік знайомий захисник приїхав додому якраз на Великдень, йому дали тільки три дні відпочинку. Телефонує мені і каже, що потрібна моя допомога. Незважаючи на те, що був другий день Пасхи, я пішла у майстерню. У таких ситуаціях відкладаю всі справи і беруся до роботи. Бо все може зачекати, а військові – ні.

Ніколи не забуду, як ремонтувала одному військовому одяг, обпалений фосфором. Через пів року цей захисник повернувся додому на щиті. Кожна така втрата мене дуже болить. Тому я з особливою відповідальністю виконую замовлення військових. Для мене честь – шити для захисників. Маю надію, що і я своєю працею наближаю перемогу. Радію, коли захисник приїжджає у чергову відпустку і знову приходить у мою майстерню або ж, побачивши на вулиці, вітається. Перше, про що тоді думаю: «Слава Богу, що живий». Так хочеться якнайшвидшої перемоги, щоб усі наші воїни повернулися додому.

Марія БЕЗКОРОВАЙНА

0

0

0

0

Ви вже відреагували