– От не бояться ті журналісти бути з моїми хлопцями та всіма «Вовками Да Вінчі», – а це знаменитий батальйон «Правого сектора» – на передовій. Знімають і підготовку на позиціях, і вогневу роботу. Мене ж серце болить безперестанку, бо син і внук – вся моя рідня, все моє багатство, яке мене тримає на цьому світі, – каже жінка. 

Дарії Дацишин далеко за 60, вона вже кілька років бореться з онкологією, після операції прийняла 22 сеанси променевої терапії. Багато років працювала бухгалтеркою у місцевому агропідприємстві, та спокійне життя на пенсії їй і не сниться. Після того, як 20-річним загинув в аварії син Руслан, зрозуміла, що до кінця життя спокою їй не буде. А в серпні минулого року внук Олександр заявив, що йде добровольцем на фронт.

  
– Сашкові лише у вересні мало виповнитися 19 років, у війську не служив через зовсім ще юний вік. Одного дня сказав своїм батькам, що хоче бути в рядах захисників і пішов у військкомат, – розповідає пані Дарія. – Ані його батьки – мій син Юрій і невістка Оксана, ані я, знаючи наполегливий і рішучий характер хлопця, й не намагалися його зупиняти. Все, що зробив мій син Юра, – разом із Сашком пішов у військкомат і заявив, що сина самого на війну не відпустить, а піде разом із ним. 

Так удвох вже майже рік громлять москалів під Бахмутом у складі батальйону «Вовки Да Вінчі», командиром якого був Дмитро Коцюбайло – 23-річний воїн-легенда, перший Герой України  з числа добровольців. 

На одній із світлин, опублікованих  у закордонних виданнях, які Юрій надіслав мамі, він готує снаряди до артилерійських систем, а на кожному напис: «За смерть Да Вінчі!». Ніхто поки не може замінити відважного командира «Вовків», але вони всі такі – відважні, готові до останнього стояти за свою землю, свою Батьківщину. Добре знають тонкощі роботи на вогневих позиціях, адже певний час вчилися під керівництвом іноземних інструкторів володіти  новітньою західною зброєю. 

 
– Мої найдорожчі артилеристи! – зі сльозами на очах та великою любов’ю материнського серця каже пані Дарія. – Коли йдуть на «нуль», то нарізно, в одному місці не дислокуються. Але короткі миті перепочинку проводять разом. Та й сон Сашка, хоч і в бліндажі та при окопних свічках, але під пильним оком батька, спокійніший. 

Юра телефонує нечасто – робота на війні має свої суворі особливості. Проте за кожної найменшої нагоди надсилає повідомлення мамі на вайбер: «Все добре».  

– Мені цього досить – знати, що мої хлопчики живі-здорові й громлять окупантів, – говорить мужня й сильна мати і бабуся. –  Завдяки їм і тисячам таких воїнів  як вони, ми на благословенній Тернопільщині під надійним захистом. Бо інакше рашисти вже б сюди дійшли. Через те світ і вражений подвигом українців.

 
Телевізора Дарія Дацишин не дивиться – не може. Там щоразу показують Бахмут у вогні, а матері знати, що там її діти – вище її сил. А ще не розуміє, навіщо такі детальні репортажі з похоронів загиблих Героїв публікують ЗМІ.  

– Про живих захисників треба розповідати, – каже. – Про живих, які на передовій, тримають зброю і виборюють незалежність України. На них – вся надія. 

Ганна МАКУХ 

На світлині:  Юрій Дацишин із села Теофіпілка Козівської громади та його син Олександр – воїни батальйону «Вовки Да Вінчі». Автор світлин із передової – фотожурналіст Diego Herrera Carcedo, співробітник міжнародної інформаційної агенції Anadolu Agensy зі штаб-квартирою в Анкарі (Туреччина), яка має представництва в 30 країнах світу, а заснована в 1920 році під час війни за незалежність Туреччини. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували