Генетика праці та львівський гарт 
Його шлях почався у «глибокому», як він сам жартує, 1958 році у селі Яблунів, що на Гусятинщині. Батьки все життя працювали на землі, тож хлопець із малечку знав ціну хліба. Хоча спочатку юнацькі мрії вели його в інший бік – на історичний факультет в Івано-Франківськ. Проте доля, мабуть, мала на нього свої аграрні плани: не вступивши «на історію», Володимир обрав Львівський зооветеринарний інститут. 
«Мені подобалося навчатися. Це був час формування світогляду», – згадує Володимир Степанович. Зооінженерний факультет дав не лише диплом, а й розуміння того, що сільське господарство – це точна наука, де кожен крок має бути вивіреним. 
Трудовий гарт розпочався у господарстві села Долина на Теребовлянщині. Молодому спеціалісту довелося зануритися у неймовірний вир: вівчарство, скотарство, свинарство, бджільництво… Три села у підпорядкуванні, різні напрями, колосальна відповідальність. Саме там він відчув, що таке справжнє господарство, де ранок починається не з кави, а з гулу ферми та шелесту полів. 

Від секретних телетайпів – до канадських ферм 
Життя Володимира Глови нагадує пригодницький роман. Після роботи на виробництві була служба в лавах збройних сил, курси офіцерів Генштабу в москві. Володимир Степанович працював у специфічних військах, займався радіоперехопленням. «Мені вдалося зафіксувати зліт літака президента США. Жартую тепер, що в Америці мене всі знають», – посміхається він. 
Але попри військову виправку, серце тягнулося до мирної праці. Повернувшись додому, він обрав шлях педагога. Спочатку – Хоростківське ПТУ, згодом – Копичинський технікум, де молодого та активного викладача швидко помітили й обрали головою профспілки. 
Справжнім проривом стали 90-і роки. Коли Україна лише здобула незалежність, пан Володимир став одним із небагатьох в країні, хто виграв конкурс на стажування в Канаді. Провінція Саскачевань, університет Саскатуна, робота на м’ясних фермах – це був культурний та професійний шок. 
«Я жив у родині фермерів українського походження. Побачив  як вони шанують своє коріння. Коли в Україні прийняли Конституцію, мій канадський тезка Волтер приїхав до мене удосвіта, щоби привітати. У нього в офісі вже висів наш прапор. Тоді я зрозумів: любов до землі та Батьківщини – це те, що людина несе крізь океани», – розповідає пан Володимир. 

Заліщицький період: кузня аграрної еліти 
Шістнадцять років Володимир Степанович очолював Заліщицький фаховий коледж імені Євгена Храпливого. Це були роки трансформації закладу в сучасний освітній центр. Контакти з Данією, Польщею, Німеччиною, понад 150 сортовипробувань кукурудзи та інших культур на базі коледжу – пан Глова робив усе, щоби студент бачив не лише підручник, а й реальний світовий ринок. 
«Ми заклали теплиці на пустирях, бо як вчити агронома без закритого ґрунту? Наші діти їздили на практику в Данію, заробляли перші серйозні гроші та, головне, бачили культуру праці», – згадує досвідчений керівник і викладач. 
Проте сучасна молодь викликає у досвідченого педагога неоднозначні почуття. Володимир Степанович із болем зазначає, що нині багато дітей вступають на аграрні спеціальності лише «заради диплома», не знаючи навіть, де працюють їхні батьки. «Це проблема сімейного виховання. Гроші не беруться з тумбочки, вони «ростуть» у полі. Ми маємо повернути «сільськогосподарський вишкіл молоді», про який колись писав Євген Храпливий. Дитині треба дати бодай сотку землі, щоби вона сама виростила морквину. Тільки тоді вона відчує смак праці». 

Філософія «активної пенсії» 
Завершивши каденцію директора у 2021 році, Володимир Степанович не пішов на тихий пенсійний відпочинок у звичному розумінні. Разом із дружиною Галиною Романівною, яку він з любов’ю називає своїм натхненником, вони переїхали до Копичинців і розбудували справжній зразковий сад. 
На його ділянці – п’ятсот кущів смородини сорту Голіафівський велетень, елітні сорти фундука, дині та кавуни, які за солодкістю не поступаються херсонським. 
«Цього року ми посадили баштани замість того, щоби  залишати землю пустувати. Тепер пригощаємо всіх знайомих. Кавуни соковиті, чисті, справжні! А смородина? Ми за два дні зібрали врожай, здали – і ось тобі кошти на басейн для онуки чи на морозиво в кафе. Це і є самодостатність», – ділиться господар. 
Окреме місце в його житті посідають бджоли. Для Володимира Степановича пасіка – це і релакс, і відповідальність. Він власноруч ремонтує вулики, збирає пилок, прополіс і вважає, що бджільництво – це вища математика сільського господарства, де помилка може коштувати життя цілій родині комах. 

Мудрість у часи війни 
Попри солідний досвід, Володимир Глова залишається сучасним і відкритим. Він відвідує бібліотеку, читає Куркова та Винничука, стежить за новинами у соцмережах і  підтримує зв’язок із колишніми випускниками, які нині стали успішними фермерами та керівниками великих агрофірм. 
«Війна намагається нас зламати, зробити «чорними» від горя. Але сонечко засвітило – і треба радіти. Дощик пішов – дякувати Богу. Треба себе готувати до позитиву. Я часто кажу жінкам-колегам компліменти, бо вони того варті. Життя триває, і ми мусимо бути сильними заради дітей та онуків», – каже він. 
На запитання, у чому секрет успішного господарювання, Володимир Степанович відповідає просто: землю треба любити не на словах, а «в затишках власної праці». Його приклад доводить: аграрій – це не професія, це стан душі, який не знає пенсії, втоми чи зневіри. 

Поради від Володимира Глови для читачів «Сільського господаря»: 
- Не бійтеся експериментувати. Клімат змінюється – на Тернопільщині тепер чудово ростуть кавуни та фундук. Пробуйте нове! 
- Шануйте бджіл. Це головні трудівники планети. Якщо на вашій ділянці будуть квіти й вулик – земля віддячить сторицею. 
- Залучайте дітей до праці через зацікавлення. Дайте дитині власну грядку, нехай вона відчує радість від першого зібраного врожаю. 
- Живіть активно. Рух – це життя. Робота в саду – найкращий фітнес і найкращі ліки від стресу. 

Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували