Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина і навіть Болгарія наразі без зайвого галасу виношують мрії і собі відхопити чистину українських земель. Вони розуміють, що українська влада на даний момент слабка, але не враховують силу української єдності, одностайності, та й, зрештою, історичної пам’яті. Доведеться про неї нагадати, наголосивши окремо, що ми, українці, ніколи не зазіхали на чужі землі, але добре пам’ятаємо історію та межі своєї держави у різні роки… 

Почнемо з Польщі. Загарбавши Галичину в середині XIV століття, а решту України після Люблінської унії 1569 року, поляки стали ці території колонізувати. З часом панування настільки вкорінилося в їхній свідомості, що вони почали вважати загарбані землі кревно своїми – «кресами всходніми» чи «Малопольщею» (за московитським аналогом «малоросії»). І, відповідно, спроби українців скинути польське ярмо нещадно придушувалися. Як написав один із засновників польської «Солідарності» Яцек Куронь, «майже 600 років ми, поляки, були сильнішою і домінуючою стороною, тому й полонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли у Польщі та Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійності. Натомість українці ніколи нам такої кривди не вчиняли»… (Яцек Куронь, «Простіть нам», 2003 р.). 

Справді, 1918 року поляки розпочали війну проти незалежної української держави ЗУНР і в липні 1919 року окупували її. А 18 березня 1921 року Польща і більшовицька росія підписали Ризький мирний договір про поділ України по річці Збруч. Окупувавши Західну Україну, поляки відразу встановили тут жорстокий режим. А 23 вересня 1930 року уряд Речі Посполитої ухвалив рішення про широкомасштабну антиукраїнську операцію, яку назвали «пацифікацією». Тоді було піддано репресіям жителів 800 сіл, заарештовано 1739 осіб, побито – 2340, убито – 27, знищено 1070 селянських господарств, а також православні храми на Холмщині, Підляшші, Поліссі та Волині. 

І такою була позиція не лише скривджених українців. 1932 року Ліга націй засудила пацифікацію, звинувативши польський режим у репресіях на українській землі… 

Думаєте, дійшло? Ні! 1942 року польське шовіністичне підпілля розпочало масові вбивства на споконвічних українських землях. Зокрема на Холмщині було вбито 394 діячі українського національного руху. А в березні 1943 року польські поліціянти допомогли німцям знищити у Рівненській тюрмі 483 наших патріоти… Наголошу, це було до Волинської трагедії, яку сьогодні польські шовіністи підняли на свій щит.  

Чорною сторінкою польсько-українських відносин залишається депортація українців з їх етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя: депортовано 543 тис. осіб, у ході операції загинуло 559 осіб. Під час другого етапу – операції «Вісла» – на колишні німецькі території, включені до складу Польщі, переселено 150 тис. українців. Це були злочини, про які ми не повинні забувати ніколи… 

Окремі злочини проти українців Польща вчиняла спільно з Угорщиною. У січні 1939 року міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек мав зустріч з Адольфом Гітлером, на якій заявив, що Польща бачить у Карпатській Україні свого ворога. Через українських націоналістів цей регіон став для Польщі джерелом неспокою. Віддаючи Карпатську Україну Угорщині, Гітлер здобув союзника, а Польща стала нейтральною при поділі Чехословаччини, отримавши як плату частину Тешинської Сілезії. Тобто, разом з угорцями Польща знищувала Карпатську Україну, а по суті потопили в крові її самостійність. У березні 1939 року на Верецькому перевалі вони холоднокровно розстріляли майже 600 січовиків… 

Тепер, незалежно від політичної орієнтації її очільників, Угорщина претендує на наше Закарпаття. Хоча, як союзник гітлерівської Німеччини, у роки Другої світової війни брала участь в загарбанні України і «відзначилася». Під угорською окупацією перебувало 149 тис. кв. км української землі, а в березні 1943 року в селі Корюківка на Чернігівщині вони вчинили масове вбивство 6700 його мешканців. Масштаби цієї трагедії, за оцінками істориків, за кількістю жертв у 45 разів перевищують білоруську Хатинь! 

Ще один наш сусід – Румунія, також прагне заволодіти частиною Буковини та Одещини. Нагадаємо, після розвалу Австро-Угорщини в 1918 році Румунія окупувала Північну Буковину й утримувала її до 1940 року. А вже у ролі союзника Гітлера знову отримала її та Одещину з територіями, які назвали Трансністрією. Тоді під окупацією Румунії було 55 тис. кв. км української землі, на якій теж було встановлено жорстокий антиукраїнський режим. Та й нині до складу Румунії входять етнічні українські території Мараморощини, південної Буковини і регіону Банат у гирлі Дунаю, на яких досі проживає близько 60 тис. українців… Хоча в 1950 році їх було 300 тисяч! 

Словаччина теж володіє етнічною українською землею – Пряшівщиною, в якій проживає понад 30 тисяч українців. Щоправда, їх поділили на українців (11 тисяч) і так званих «русинів» (24 тис.). А ще в 1930-их роках там проживало 95 тис. українців. 

Варто зазначити, що Угорщина, Румунія, Словаччина та Болгарія були союзниками гітлерівської Німеччини у Другій світовій війні. Зараз вони, а також Польща, є членами Європейського Союзу і НАТО. Члени цих союзів не повинні мати територіальних претензій до своїх сусідів. Тому вони поки що їх і не висувають офіційно. Однак на рівні окремих політиків та реваншистських партій обирають інші шляхи ескалації. Не будемо про це детальніше, бо то зовсім інша тема розмови. Та на завершення хочеться наголосити: Україна також має територіальні претензії… Але ж ми цивілізовані! І саме до такої Європи прагнемо! 

Павло СЛИВКА, історик 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували