Після відвідин домашнього музею, створеного десять років тому родиною Тамари й Василя Лейбюків-Поварчуків у Білих Ославах, можу назвати це подружжя гідними нащадками своїх дідів і батьків – вони не лише шанують своє родинне коріння, а й бережуть живу пам’ять про тих, кому завдячують своїм сьогоденням. 

Засновниця музею Тамара Лейбюк-Поварчук провадить екскурсію в ньому. 

Музей сімейних старожитностей Лейбюків-Поварчуків починається вже з їхнього подвір’я. Милуюся декоративно оздобленою пивницею і заходжу у світлицю, зі смаком обшиту дерев’яною вагонкою. 

Зі стін у темних давніх чи сучасних рамах споглядають лики Ісуса Христа й Богородиці, інших святих, оповиті роками й молитвами. Під стелею світлиці, як символ продовження роду, – давня колиска. Висять кожухи, ліжники порозлягалися, а на стінах – різні годинники завмерли у часі. Глиняні пузаті глечики пишаються на полицях, а на підвіконні – давні ліхтарні. Різноманітний господарський інвентар і столярні інструменти свідчать, що тут жили добрі сільські ґазди й майстри із золотими руками. Словом, у музеї не бракує предметів людської життєдіяльності різних поколінь.  

– Ми вже понад 50 років живемо в Івано-Франківську, але ні на мить не забуваємо про рідні Білі Ослави. І за життя батьків постійно навідувалися до рідної хати, – каже Тамара Лейбюк-Поварчук, ознайомлюючи мене зі своїми старожитностями у приміщенні колишньої батьківської столярної робітні й стодоли. – Рідне село й батьківська хата для мене – місце сили. Тут мені завжди комфортно – і працювати, і творити як журналістці та письменниці. У рідному селі й завдяки своєму захопленню краєзнавством я черпаю силу й енергію. 

Білі Ослави мене завжди благословляють на добрі починання. Тож після смерті батьків, порядкуючи у хаті і провадячи ремонти, якось заглянула на горище, а там – давні намолені мамині образи. Мене так заболіло, що вони тепер там як нікому непотрібні поприпадали порохами й вкрилися павутинням. Я зрозуміла, що їм місце не на горищі, бо це не по-християнськи. Моя мама добре вишивала – залишилися верети, рушники, сорочки, простирадла, обруси. Їх потрібно було десь зберігати у пошанівку. Але ж у хаті тривав ремонт. І мене осінила думка – використати для музейних експозицій чи для світлиці зі старожитностями батьківську столярну майстерню. 

Батько свого часу був добрим столяром і працював на Делятинському лісокомбінаті. Тож після нього залишилося багато різних інструментів. А ще він після повернення із сибірського заслання привіз із собою чимало столярного начиння. Щось треба було робити, десь зберігати, адже то все для мене дороге.  

– Якою, Тамаро, була перша експозиція у музеї? 

– Першими були мамині намолені образи. Повісила їх – і світлиця враз засяяла, а я зрозуміла, що саме тут має бути музей сімейних старожитностей. Саме родинні ікони й ужиткові речі стали основою музею. Було чимало різноманітних кожухів. А ще люди, знаючи про мій задум, приносили різне давнє побутове й господарське начиння. Є у музеї ще моя дитяча дерев’яна колиска – дуже дорога для мене згадка, є купа великих і малих бочок різного призначення, глечиків, прасок. Багато речей і рукописів нашої славної землячки Марійки Підгірянки я віддала у Білоославський музей, зокрема верстат, зроблений батьком, на якому я ткала килими понад 20 років. Не покинула цього заняття навіть коли працювала в редакції газети в Івано-Франківську.  

– На одному з чільних місць у музеї є колекція розписаних тарелів… 

– Я дуже мріяла, щоби хата-світлиця була обшита деревом. І Бог мені допоміг: саме на стінах цієї дерев’яної світлиці я розмістила чималу колекцію розписаних тарелів. Починалася колекція із двох давніх маминих тарелів, а згодом їх стало вже до сотні. Багато тарелів мені подарували друзі і колеги. Чимало їх придбала у Косові, Верховині, у сусідньому Чорному Потоці.  Розписані тарелі – найколоритніша експозиція музею. 

– Знаю, що зберігаєте і раритети – родинні альбоми не лише зі світлинами, а й з унікальними документами… 

– Коли задумала написати історію своєї родини, то багато часу працювала у різних архівах – збирала матеріали по крупинках. Якось почула, що Марія Матіос знає сім поколінь свого роду, і мені стало дуже встидно, що я такого не знаю про своїх попередників. До речі, книжка «Моя родина: коріння і крона», в якій історію нашої родини подано у контексті минувшини не лише мого села та Прикарпаття, а й загалом Галичини, вже готова до друку. Я зібрала альбоми зі світлинами й документами про всіх своїх родичів та описала їхні біографії – зберігаю кожен папірець. Але немає миру в серці через війну, а без цього не можу належно працювати над книжкою. 

У світлиці Лейбюків-Поварчуків уже побували з екскурсіями не лише родичі засновників, а й учні, педагоги, журналісти, краєзнавці. Як на мене, такі аматорські родинні музеї дієво популяризують і збагачують краєзнавство. Переконаний: навіть у наш час потужного цивілізаційного розвитку не в одній українській родині постає питання: як вчинити зі старовинними образами чи побутовими речами? Тож такі родинні культурні заклади, як сімейний музей Лейбюків-Поварчуків у Білих Ославах, – живий приклад для нащадків, як берегти пам’ять поколінь і  бути гідними продовжувачами свого роду.

 
Ігор ЛАЗОРИШИН 
м. Івано-Франківськ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували