"Російська дипломатія — це всього лише ще один фронт у її війні з Україною 

Генрі Кіссінджер одного разу писав, що найважчим тягарем для державного діяча є ухвалення рішень без достатньої кількості часу чи інформації, коли кожна помилка стає фатальною. Я осягнув цю істину не лише на полі бою, а й за столом переговорів. 

Після десятиліть, проведених у військовій формі, у 2019 році я вступив до Острозької академії, щоб вивчати міжнародні відносини. Я гадав, що це стане перервою від війни, але натомість відкрив для себе інше поле битви - дипломатію, де слова слугують зброєю, а рішучість стає лінією фронту. 
Міцні фланги в державному управлінні важливі не менше, ніж у війні. Коли вони слабшають, ворог неодмінно цим скористається. Поки Україна захищає своє існування, ми стикаємося з противником, який розглядає дипломатію не як діалог, а як продовження своїх військових зусиль. Російські переговорники, подібно до їхніх генералів, намагаються виснажити, заплутати й розділити. Їхня мета - не мир, а відстрочка; не компроміс задля згоди, а завоювання через обман. 

Україна бореться за виживання вже 11 років. Однак навіть нині деякі на Заході закликають нас вести переговори з тими, хто прийшов нас убивати. Вони забувають дві прості істини. По-перше, на карту поставлена не лише доля України, а й безпека всієї Європи. По-друге, будь-який «мир» із Москвою, що заохочує агресію, стає запрошенням до подальших війн. Кремль говорить про переговори лише тоді, коли відчуває тиск, і тільки для того, щоб виграти час. Мир на російських умовах - це не мир, а капітуляція. 

Саме тому заклики поспішно укласти всеосяжну мирну угоду є небезпечно передчасними. Справжній мир не досягається підписанням документів, поки російські ракети вбивають цивільних. Для цього потрібні час, сила та непохитне розуміння, з ким ми маємо справу. 

Так звана російська дипломатія - це смертоносна система, успадкована від СРСР. Вона створена не для розв’язання конфліктів, а для маніпуляції ними. Щоб її зрозуміти, варто вивчити її творців. Андрій Громико, який понад 40 років обіймав посаду міністра закордонних справ СРСР, майстерно опанував мистецтво переговорів. 

Його місія полягала в затягуванні, виснаженні та домінуванні в розмові, аж доки інша сторона не поступиться. Кожна пауза була тактичною, кожен виступ - випробуванням на витривалість. 

Ця традиція триває й нині в особі Сергія Лаврова. Спостерігайте за ним на будь-якому міжнародному форумі: довгі монологи, вибіркові цитати, нескінченні відступи, покликані затуманити факти й відвернути увагу. Це «тактика виснаження». Мета - зробити дискусію настільки заплутаною, щоб істина втратила сенс, а моральна ясність зникла. Лавров, як і Громико перед ним, втілює радянську спадщину переговорів як театру - демонстрацію сили, призначену для відтерміновування відповідальності. 

Кіссінджер зауважував, що радянська дипломатія поєднувала максимальні вимоги з мінімальними поступками. Метою було не досягнення угоди, а легітимізація кремлівських завоювань і вимога ще більшого. Сучасна Росія адаптувала це до епохи пропаганди. Дезінформація грає ту саму роль, яку колись виконувала ідеологія. Залишаються ті ж звички: заперечувати, відкладати й обманювати, аж доки за кордоном не настане втома, а вдома - цинізм. 

Кожна зустріч із російськими офіційними особами відбувається за знайомою схемою. Спочатку вони завалюють стіл брехнею та сторонніми деталями, змушуючи опонентів годинами виправляти неправду. Далі апелюють до морального релятивізму, звинувачуючи супротивника саме в тому, що роблять самі: колоніалізмі, лицемірстві чи подвійних стандартах. Нарешті, представляють агресію як реакцію, окупацію - як захист, а геноцид - як самооборону. Це цинічна інверсія цінностей, розрахована на аналіз демократичних суспільств. 

Розуміння цього методу життєво важливе не тільки для українських дипломатів, а й для всіх, хто взаємодіє з Москвою. Переговори з Росією - це не розмова, а змагання волі. Росіяни випробовують на міцність, використовують емпатію й тлумачать кожен жест доброї волі як слабкість. Єдина мова, яку поважає Кремль, - послідовність, підкріплена силою. 

Для України дипломатія під час війни стала такою ж важливою, як і військова стратегія. З перших днів повномасштабного вторгнення українські офіцери та дипломати працювали пліч-о-пліч, аби заручитися підтримкою, зброєю та санкціями. На полі бою ясність місії визначає перемогу. За столом переговорів - принципова чіткість. І те й інше вимагає витримки, дисципліни та єдності. 

Саме тому Україна мусить готувати своїх перемовників із такою ж жорсткістю, як і солдатів. Підготовка, психологічна стійкість і знання методів противника - обов’язкові. Ми маємо передбачити маніпуляції, протистояти втомі й утримувати ініціативу. Як і в бою, ми не можемо дозволити Росії диктувати темп чи умови. Наша задача - викривати московську брехню, а не пристосовуватися до неї. 

Це вимагає розуміння не тільки того, що каже Росія, а й як вона це каже. «Метод Громико» базується на нескінченному словоблудді, що маскує агресію під розум. Сучасний російський підхід додає до цього пропаганду постправди. Захід повинен припинити сприймати це за справжні переговори. Кожна година, витрачена на дебати з російськими послами, які не мають повноважень на компроміс, - це година, вкрадена від захисту свободи. 

Історія вчить. У 1973 році, після кількох років виснажливих переговорів, були підписані Паризькі мирні угоди щодо В’єтнаму. Переговори тривали п’ять років - за цей час Генрі Кіссінджер і його північнов’єтнамський колега провели 68 зустрічей. Мир настав лише тоді, коли змінився військовий баланс на місцях, а не завдяки самим переговорам. Урок очевидний: дипломатія досягає успіху лише тоді, коли за нею стоїть сила. 

Сьогодні Міністерство закордонних справ Росії діє як продовження своєї військової машини. Воно виграє час для переозброєння, поширює брехню, щоб зруйнувати союзи, і використовує міжнародні інститути як прикриття для агресії. Московські представники блокують резолюції, послаблюють санкції й позиціонують себе як посередників, тоді як їхня армія нападає на цивільне населення. 

Україна не відкидає мир. Ми відкидаємо капітуляцію, замасковану під мир. Справедливе врегулювання має відновити нашу територіальну цілісність, забезпечити притягнення до відповідальності за воєнні злочини та гарантувати, що жоден агресор більше ніколи не загрожуватиме Європі з Москви. Будь-що менше зрадило б не тільки українців, а й принципи, на яких тримається вільний світ. 

Україна битиметься на всіх фронтах - військовому, політичному й дипломатичному - аж доки справедливість і безпека не будуть відновлені. Ми не дозволимо втомі замінити переконання чи брехні підірвати правду. Наша сила - не лише в солдатах, а й у чіткості нашої мети: мир через перемогу, а не через ілюзію". 

Валерій ЗАЛУЖНИЙ | The New York Post 
Переклад: t.me/in_factum 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували