Його син Петро теж навчався у Кирило-Мефодіївській академії, але батько вирішив, що почесним заняттям для сина буде військова служба. Петро служив у Переяславському кінно-єгерському полку, брав участь у походах, які здійснювала царська армія. У званні підпоручика залишив армію й повернувся до свого брата Степана, який мав власне господарство і пасіку. Допомагаючи братові на пасіці, Петро вирішив і сам зайнятися бджолярством. Придбав три десятини землі, 37 вуликів, побудував хату і почав займатися господарством. 

Молодий бджоляр спілкувався з потрібними людьми, виготовляв житла для бджіл, виписував і читав фахову літературу, постійно спостерігав за комахами і вів журнал. Поступово він набував необхідного досвіду. Але одного вересневого дня 1801 року сталась страшна пожежа, яка знищила його будинок, господарство і зробила майже жебраком. Петро спочатку був у розпачі, але потім його подолав. Останні 10 рублів, що залишились у нього, він використав для продовження своєї справи. Перезимувати довелося в землянці, а всі знання й енергію спрямував на відновлення пасіки. Така наполеглива праця дала свої плоди: до 1808 року йому вдалося не тільки відновити знищене, а ще й збільшити кількість вуликів до 580.  

Та одне не давало спокою: кожного разу для добування меду із тогочасних вуликів (дуплянок і колод) доводилося розводити дим і виганяти ним бджіл. Більшість комах при цьому гинула. Отож Петро щоденно думав про це. І в новорічну ніч 1814 року, уві сні йому привиділося, як поліпшити бджолиний вулик. Відразу ж почав працювати і створив розбірний рамковий вулик, який давав змогу вільно оглядати бджолину сім’ю, впливати на її розвиток і вибирати мед, не знищуючи бджіл. Ще один його винахід – дерев’яна перегородка з отворами для робочих бджіл. Це допомагало збирати чистий мед. Винахід став справжньою революцією у світовому бджільництві і, щоб врятувати мільйони комах від загибелі, він вирішив його поширити. Крім публікацій у літературі (надрукував не менш як 60 статей), відкрив спеціальну школу для бджолярів. До речі, першу в Європі. Від 1826 року вона діяла в Митченках, а з 1830 року – на хуторі Пальчики.  

Велике значення Прокопович надавав смакові меду, його якості і цілющим властивостям. Свої знання передавав учням, яких набирали із різних станів. Навчання тривало два роки. Спочатку учнями були місцеві хлопці – а потім, коли слава про «диво-пасічника» поширилася далеко, то почали їхати і європейці – поляки, чехи, словаки, німці, шведи… П. Прокопович знав кілька іноземних мов, тож міг вільно спілкуватися з ними. За півстоліття існування школи фах бджоляра отримали 500, а за іншими даними – 700 осіб. У 1839 році Прокопович мав майже 3000 бджолосімей, які приносили господареві 20 тисяч рублів щорічно. Наприкінці життя на пасіці Прокоповича було 10 тисяч бджолиних сімей і навряд, щоби хтось у світі мав таку величезну пасіку.  

Прокопович написав свою основну працю «Записки про бджіл», а оскільки боявся, що редагування її може призвести до викривлення змісту, то звернувся до властей із проханням дозволити відкрити друкарню у Пальчиках. Бджоляреві відмовили, його книга так і залишилась ненадрукованою. Хоча за свої заслуги він був відзначений орденом Володимира, золотими і срібними медалями.  

Але найбільшою нагородою для Прокоповича було, напевно те, що в один із травневих днів 1843 року його пасіку відвідав Тарас Шевченко, який був тоді у Батурині. Він оглянув його господарство, слухав пояснення, пробував мед і був у захопленні. Там же Кобзар намалював акварель «На пасіці». Згадав Прокоповича і в повісті «Близнюки», де назвав його нашим «славним бджолярем».  

Пізніше на пасіці побували Микола Костомаров, Михайло Максимович, інші відомі люди. Петро Прокопович мав дітей від наймички, яка допомагала йому вести господарство. Сину Степанові, якого дуже любив, він і заповів все своє господарство. Залишив цей світ 22 березня (3 квітня) 1850 року.  

Степан Великдан успішно продовжив справу батька до серпня 1879 року, коли теж розпрощався зі світом. Жодного заповіту не було, бо двоє синів Степана з’явилися поза шлюбом. Один із синів  Федір почав розпродувати батьківське майно – книги, вулики, рукописи… Пропали навіть прижиттєві портрети діда Петра, а ті, що збереглися, дають приблизне уявлення про нього. Через рік із Чернігова приїхав чиновник, який офіційно закрив школу бджільництва і прогнав учнів.  

…А в далекій Америці у жовтні 1852 року пастор із Пенсильванії Лоренцо Лангстрот отримав патент на свій вулик із рухомими рамками. До кінця життя він відстоював право на винахід, був проголошений «батьком американського бджільництва», але першим, все таки, був українець із Чернігівщини Петро Прокопович. І його із історії, як і слів із пісні, вже не викинеш.  

Олександр ЛЮБЧИЧ  



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували