Сад має назву «Райська яблінка» ‒ на честь збірки літературних есе Дарії Віконської, написаних у міжвоєнному двадцятиріччі. Її справжнє ім’я ‒ Іванна-Кароліна Федорович, донька «останнього галицького боярина», українського шляхтича, голови «Просвіти» Володислава Федоровича. Про  подію розповідає «Наш день». 

Сучасниця Ірини Вільде та Софії Яблонської, вона стала першою перекладачкою Джойса українською мовою і залишила по собі тонку, модерну літературну спадщину - інтелектуальну, чуттєву, музичну. 

Повернення Дарії Віконської до Вікна відбувається завдяки місцевій ініціативі, підтриманій у другій хвилі грантової програми Community ReBuilding від Cedos та UMAEF. «Світлиця Федоровича» - новий центр спільнотворення, який перетворює старий сільський клуб у сучасний подієвий простір, а  довкола ‒ сад. Колись тут посадили берези, а згодом територія поросла чагарями, ‒ нині її відновлюють жителі громади з допомогою місцевого підприємця Василя Ванярхи. Тепер сад обростає сенсами, квітами і теплом людських рук. 

Сад відтворює світ Віконської: тут зростатимуть алебастрові іриси, духмяний горошок, соняшники, табак ‒ рослини, про які вона писала. Біля кожної ‒ табличка з QR-кодом, що веде до відповідного літературного есе. Окрема зона саду буде присвячена музиці. Під камінням сховають динаміки, з яких звучатимуть улюблені композитори письменниці. 

«Як донька піаністки Баварської королівської опери вона виховувалась у найкращих європейських  пансіонатах, захоплювалась музикою і в неї є літературні есе, які асоціюються з музикою Шопена, Брамса, яку вона любила», – пояснює керівник проєкту історик Сергій Ткачов.  

У центрі саду сходяться чотири доріжки ‒ символ чотирьох пір року. Але Віконська писала не про зміну природи, а про сезони людського життя - весну надій, літню силу, осінь спогадів, зимову тишу. Цей мотив мають передати чотири невеликі скульптури ‒ зараз команда шукає молодого митця чи мисткиню, хто зможе втілити цю алегорію в камені. 

Дарія Віконська ‒ одна з багатьох українських жінок, чия біографія і творчість несправедливо призабута. Донедавна місце її поховання було невідомим – вона знайшла вічний спочинок під іншим прізвищем – Маліцька-Маєр (прізвищем чоловіка та матері) у Відні, її твори рідко видавалися. Повернення таких імен ‒ це акт справедливості. Це жест, що каже: жінки думали, писали, перекладали, жили яскраво ‒ і заслуговують не менше на пам’ятники, меморіали чи іменні вулиці. 

Проєкт важливий не лише тим, що він відбувається у громаді ‒ а тим, що він створюється громадою. Люди не просто спостерігають: вони приносять саджанці, допомагають висаджувати рослини, засипають доріжки гравієм, беруть участь у плануванні, підтримують грошима. Ще одна ідея - штамбові троянди, які дарують родини. Біля кожної буде табличка: хто саме її посадив. Це сад, у якому є місце кожному. І кожен може залишити щось на роки вперед. 

Це вже не просто ботанічна пам’ятка, і не тільки громадський простір. Це жива тканина спільної історії, де поруч із іменем письменниці буде стояти ім’я вашої бабусі, яка принесла розсаду. 

У саду можна не лише гуляти ‒ тут можна чути себе частиною чогось більшого. Саме в таких місцях формується громада як явище ‒ не адміністративне, а справжнє, живе. 

Марія ЮРЧАК, 
голова ГО «Інститут міської культури»
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували