– А що ти там не бачив? – здивувався Максим. – Скажи, що тобі і ві Львові непогано. 

– Та я вже казав. Але Ориська наша захворіла. Де не возили її – результату нема. А цьотка Надя, мамина сестра, з Польщі подзвонила, що там такі хвороби лікують. То мама з Ориською завтра їдуть. А перед тим мене сплавлять до діда. Так що зо три тижні мушу там перекантувати. 

Коли вони відкрили стареньку рипучу хвіртку, то дід саме домивав дерев’яні сходи, що вели до ґанку. Побачивши гостей, кинув ганчірку, сполоснув руки у великій мидниці з водою і пішов назустріч. 

– Заходьте-заходьте, у мене вже і бараболька молода доварюється, – радісно  розпростер руки. 

– Де тут можна помитися з дороги? – припинив зайві обійми Вадик. 

– А ось тут і помийся, – дід кивнув на мидницю, в якій ще колихалася вода. – Я зараз і рушник винесу. 

– Ну, тут цивілізацією і не пахло, – скривився Вадим, як за дідом зачинилися вхідні двері. 

– Нічого-нічого, пристосуєшся якось, – усміхнулася мама. – Я, між іншим, на хуторі виросла і ні разу не була в лікарні. А ти у своїй цивілізації весь час на лікарняне ліжко примудряєшся попасти. 

– І що я тут буду робити аж три тижні? – обурився хлопець.

– Те саме, що і вдома – в телефоні сидітимеш. Можна подумати, що в тебе є інші заняття на канікулах. 

– Та ти не переживай, синцю, у нас завжди якась робота є, так що не знудишся. Во, як трохи сонце перепаде, підемо часник вибирати, бо вже поспів. 

– На мене можеш не розраховувати, – замахав руками Вадик. – У нас у місті ніхто ніякого часнику не садить, але всі його мають. 

– А я й забув, що до мене львівське панство приїхало, – засміявся дід. – У тебе точно голуба кров, бо весь аж світишся. А здоров’я, воно, знаєш, із працею приходить. 

Вадик, звісно, не повірив дідовим теревеням, але змовчав, бо не хотілося маму ще більше засмучувати. Мама через годину поїхала, а дід поставив потерту розкладачку під крислатою паперівкою. 

– Ляж, трохи відпочинь, бо під вечір будемо мати трудовий десант.

Вадимко обережно ліг і, заколисаний шелестом листя, відразу солодко заснув. Прокинувся від того, що хтось його торгав за плече. 

– Вставай, внуку, я вже сам часник вибрав. Тепер треба пов’язати його у пучки, тож знадобиться твоя допомога. 

– Діду, а чого я вдома ніяк не можу заснути, а тут відразу вирубався? 

– Бо то не проста яблуня. Під нею, можна сказати, твоя мама і цьоця Надя виросли. Бо ціле літо тут стояла колиска, а діти ніде так гарно не спали, як під тим деревом. А як наші дівчата виходили заміж, то тут ставили шатро і ця яблуня завжди була всередині, бо інакше не виходило. То вона все знає і все пам’ятає.

Вадик слухав і не дуже вірив. Але слухати діда було цікаво. Як повечеряли, дід постелив онуку на дивані, а сам довго вмощувався на своєму допотопному ліжку. 

– Діду, я ніяк не розумію, чого ви з бабою ціле життя за той хутір трималися. Тут ні радіо, ні магазинів, ні якогось клубу нема. Навіть аптеки і лікарні ніколи не було. Чого ви до міста не переїхали? – запитав Вадим. 

– Тут, внучку, наше життя пройшло, наші діти народилися і виросли, тут на цвинтарі твоя баба спочиває. І люди на хуторі були хороші, всі свої. Знаєш, бувало, взимі замете подвір’я аж до даху, то сусіди одне одного відкопували. А як свиню хто зарізав, то саме перше свіжину по сусідах розніс, бо тут завжди було так заведено. А як у Вовчихи згоріла хата, бо пожарна машина не могла через сніги до хутора добратися, то зійшлися всі і всім миром хату їй за три дні нову поставили. Отакі тут були дружні люди. Правда, поминалися вже майже всі, а молодь роз’їхалася, хто куди. Але на нині досить розмов. Давай спати, бо завтра рано вставати. 

Дід за хвилю заснув,а Вадик довго переглядав лайфхаки у телефоні. Відклав смартфон аж тоді, як в очах зарябіло. Але сон ніяк не приходив: щось заважало. І раптом зрозумів: йому заважала тиша. Так, саме вона, глуха густа тиша, що тиснула йому на вуха. Він змалку звик засинати під дорожню симфонію. Живуть на Городоцькій, то там рух не стихає ні вдень, ні вночі. Скриплять гальмами автомобілі, дзеленчать трамваї, до їх вікон на четвертому поверсі долинає звук людських голосів. А тут тихо, як у бочці, тільки дід тихенько посапує. Ой, скоріше би додому…

Раптом дід якось дивно уривчасто почав дихати. А за мить захарчав, ніби його хто душив. Вадим схопився і босоніж підійшов до ліжка, присвічуючи собі телефоном. 

– Діду, що з тобою? – запитав стривожено. 

Але той мовчав. 

Тремтячими руками хлопець намацав вимикач і побачив дивну картину: старий лежав непорушно і не дихав. 

– Діду! Діду! – тряс його за плечі. Але даремно. Скільки це тривало, важко сказати, але хлопцеві здавалося, що вічність. Ніщо не допомагало. Він вже і водою діда облив, і по щоках бив, як роблять це у фільмах. І раптом Вадик згадав, як мама рятувала колись дівчинку, що впала непритомна на сходах. Вона прибігла з пляшечкою розчину аміаку і обережно піднесла їй до носа. Вадик підскочив до старого креденса, де на верхній поличці все було заставлено пляшечками і баночками з мазями. І, о диво, відразу знайшов те, що шукав. Він схопив пляшечку, але корок ніяк не піддавався тремтячим рукам. Тоді він схопив корок зубами – і пляшечка відкрилася, обпікши хлопцеві губи і язик. Але Вадик, забувши про себе, метнувся до діда і обережно підніс йому пляшечку до носа. 

Раптом дід важко вдихнув і розкашлявся. – Забери той сморід, – знесилено прошепотів він. – І не кричи, я добре чую.

Хвилин за 15, коли до дідових щік почав повертатися нормальний колір і старий зміг сісти, припершись до стіни, Вадик заплакав. Він відвернувся, аби дід не помітив його сліз, але дід все одно побачив. 

– А ти поплач, поплач, Вадимку. Зі сльозами все відходить і людина заспокоюється. 

– Ага, ти зараз знов скажеш, що я львівський панок і розрюмсався, як дитина. 

– Не скажу, внучку. Бо ти щойно довів, що вже дуже дорослий. Саме завдяки тобі я зараз живий. А твоїй мамі ми нічого про це не скажемо, щоб вона не хвилювалася ще й за нас, добре? Хай спокійно лікує Орисю і щасливо повертаються обидві додому. Їм дуже потрібна наша підтримка. Тому ми маємо бути сильніші за них, бо ми ж чоловіки. Згоден?

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували